“Важко і тяжко створюється “Життя в цвіту”. Дуже прошу тебе, Даниле, допоможи мені. Зніми для мене пейзажі, як вмієш тільки ти. Зніми розлив Дніпра. Щоб була ширина, щоб було весело, щоб все неслося вперед: і вода, і дерева, і хати, і хмари. Зніми великий розлив з почуттям, з радістю хлопчика”, – так писав Олександр Довженко до свого друга, кінооператора Данила Демуцького. Попри свій беззаперечний професіоналізм, він зазнав гонінь з боку НКВС.

Данило народився 4 липня 1893 року в селі Ахматів, що на Черкащині. Батько хлопчика – Порфирій Демуцький був лікарем, а ще дуже любив мистецтво, диригував сільським хором, збирав народний фольклор. Оскільки родина була дворянського походження, Данило здобував початкову освіту вдома, потім його віддали до київської гімназії. По її завершенню став студентом університету Святого Володимира, вступивши на медичний факультет. Проте вже за рік вирішив стати юристом.

Ще з юних років Демуцький захоплювався світлинами, він був членом товариства фотолюбителів “Дагер”. Спочатку Данило фотографував пейзажі, потім займався портретними зйомками. У 1913-му він презентував свої роботи на Всеросійській виставці художників світлопису. Не забував і про навчання, достойно закінчив виш і отримав фаховий диплом.

Свої нові роботи фотохудожник виставляв на різних виставках у Києві, Харкові, Одесі, Парижі, Москві, Петербурзі. У французькій столиці на Міжнародній виставці ужиткового мистецтва 1925 року світлини Демуцького нарешті помітили й відзначили золотою нагородою.

“Тоді моє ім’я стало широко відомим у фотографічних колах і серед працівників мистецтва, завдяки чому мене запросили на посаду завідувача фотоцехом Одеської кінофабрики з тим, щоб знімаючи рекламне фото, я поступово підготував себе до роботи кінооператором”, – писав Демуцький.

Але в ті часи отримати професію кінооператора було досить складно. Справжніх професіоналів можна перелічити на пальцях, і вони дуже неохоче брали на навчання до себе новачків, щоб не розсекречувати таємниці операторської майстерності.

Проте Демуцькому пощастило. Олексій Калюжний, видатний кінооператор, не вагаючись, передав молодому фотографу всі знання та тонкощі цієї професії. Ба більше, навіть дістав на одну ніч камеру, щоби показати технічні моменти в роботі. За рік Данило разом із німецьким режисером Йозефом Роною зафільмував дві перші стрічки “Вася-реформатор” та “Ягідка кохання” (за сценарієм Олександра Довженка). У 1927-му на екрани вийшов новий фільм “Два дні”, який мав неабиякий успіх, чим завдячував саме операторській роботі Демуцького.

1928 року Данило разом із Роною стали до роботи над фільмом “Арсенал”, який отримав схвальні відгуки в США та був запущений до західноевропейського кінопрокату, але в скороченій версії.

“Щасливе творче здруження Довженка з оператором Данилом Демуцьким, теж неабиким, талановитим, високої культури митцем, який уже тоді одержав за свої фото золоту медаль на виставці в Парижі. Чуйна людина, до того ж закоханий в Довженкову творчість, оператор Демуцький своєю майстерністю увінчував на плівці мистецьку славу свого режисера”, – говорив український актор Петро Масоха.

У 1930-му Демуцький разом із Довженком зняв фільм “Земля”, який кінокритики вважають однією з найкращих стрічок за всю історію людства. У цій стрічці Данило проявив себе справжнім майстром і винахідником. Він зумів за допомогою різних насадок на об’єктив створити пейзажі затягнуті димкою, портрети героїв – у приглушених тонах. У першому звуковому фільмі Довженка “Іван” (1932) кінооператор зумів достовірно передати на екрані дніпровські пороги, що ховаються під воду.

Того ж 1932-го Демуцького заарештували. Його звинуватили у приховуванні сценарію “Україна” Фавста Лопатинського. Данило провів за ґратами чотири місяці, після його відпустили за відсутністю доказів. Проте цей інцидент негативно позначився на подальшому житті митця.

За два роки Демуцький знову потрапляє в холодну. Цього разу йому інкримінували приналежність до білоемігрантської організації, а все через те, що він був далеким родичем активного члена цієї політичної кампанії. І хоча Данило його бачив лише один раз у житті ще в 1918-му, слідчі не повірили, і протримали у в’язниці декілька місяців. Звільнивши в квітні 1935-го, Демуцькому повідомили про рішення органів НКВС – йому заборонялося проживати в 15 населених пунктах СРСР до 1937 року через те, що він “соціально небезпечний елемент”.

Щоб не нариватися на ще більші неприємності, Данило попрямував у Ташкент, адже там існувало кіновиробництво. Він продовжив знімати невеличкі сюжетні хроніки.

Тільки-но була знята заборона, як Демуцький знову опинився у в’язниці. На нього написав донос якийсь психічно неврівноважений хлопчина. Цього разу він просидів півтора року, поки тривало слідство. Зрештою за відсутністю доказів справу закрили, Данила Порфировича повністю реабілітували. Він зміг повернутися до Києва.

Коли розпочалася німецько-радянська війна, Демуцький евакуювався до Ташкета. Там він відзняв низку фільмів: “Сині скелі” (1942), “Роки молоді” (1943), “Насреддін у Бухарі” (1943), “Тахір і Зухра” (1945). По закінченню війни повернувся до Києва, де продовжив знімати стрічки на Київській кіностудії.

“В останні роки – Данило Порфирович хворів. Напередодні смерті, на його прохання, весь вечір ставили платівки з його улюбленою музикою <…> Наступного дня, 7 березня 1954 року, о 8 годині 30 хвилин його не стало. В ту ж годину по радіо повідомили про присвоєння кінооператору Данилові Порфировичу Демуцькому звання заслуженого діяча мистецтв УРСР”, – розповідала дружина Демуцького Валентина Михайлівна.

Поховали Демуцького на Байковому кладовищі поряд із батьком. Класик світового кінематографу, він був переслідуваним у Радянському Союзі, а його ім’я в СРСР було відоме переважно вузькому колу спеціалістів. Хоча без Данила Демуцького важко уявити собі фільми Довженка і взагалі радянський кінематограф 1920-1950-х.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram