“Тонкий розум, велике знання всіх наук, основи яких майбутній лікар вивчав ще з юності, глибоке знання свого мистецтва <…> нічого не повинно бути грубого ні в його поводженні, ні в його розмові <…> Одним словом, він повинен бути втіленням порядної людини”, – таким має бути лікар за словами Данила Самійловича Самойловича (Сушковського). Хто він сам такий? А він – видатний український лікар, засновник епідеміології в Російській імперії, фундатор першого в Україні наукового медичного товариства. Саме він першим довів, що від чуми може врятувати щеплення, але його ідеї назвали дикими та заборонили практикувати імунізації.

Данило народився 22 грудня 1742 року (за іншими даними 1744) в селі Янівка Чернігівської губернії. Батько був священником, тому син здобував освіту спочатку в Чернігівському колегіумі (духовний навчальний заклад), а потім Київській духовній академії.

1761 року Данило потрапив до списку найкращих студентів, це дало змогу продовжити навчання у Петербурзькій медичній школі. Тож наступні чотири роки він присвятив отриманню медичної освіти. Окрім лекцій, Данило багато часу проводив на практичних заняттях – перев’язував гнійні рани, ставив п’явки, асистував в анатомічному театрі. Спочатку було важко, потім звикся. У майбутньому ця підготовка стане у великій нагоді.

У 1767 році Самойлович отримав звання лікаря й очолив жіночу венерологічну лікарню. А за рік його відправили на російсько-турецький фронт. Оперувати він не міг, бо хірургія це не його профіль. Він постійно мізкував над тим, як знизити захворюваність через постійні інфекції, які раз по раз спалахували у війську. Тож із венеролога несподівано перекваліфікувався на епідеміолога.

Саме там, на війні Самойлович вперше зіткнувся з чумою. Результатом його досліджень стало відкриття, яке повністю перевернуло всю систему боротьби з епідемією. Самойлович встановив, що хвороба передається через заражені предмети, а не через повітря, як думали раніше. Щоб бороти хворобу, люди вирубували цілі ліси та били в дзвони, це робилося для циркуляції повітря, буцімто у такий спосіб, повітря рухалося і не застоювалося, а значить очищалося.

Звичайно, що Данило Самійлович не міг розгледіти у мікроскоп збудника цієї інфекції, бо ще не було таких потужних приладів (чумну паличку побачать лише через 110 років). Проте, він спостерігав, аналізував. Щодня через його руки проходила величезна кількість хворих, він боровся не лише з чумою, а й відсталістю в медицині місцевого населення. Зрештою, його здоров’я не витримало навантаження.

Вище керівництво розпорядилося перевести Данила Самійловича в Оренбург, лікарем тамтешнього гарнізонного батальйону. У квітні 1771-го Самойлович вирушив до нового місця призначення. За обставинами він опинився у Москві, де саме вирувала чума. Його, як досвідченого лікаря прикомандирували до протичумної лікарні й він залишився.

Знову сотні хворих, самої чуми він не боявся, бо вже в легкій формі перехворів. Тоді ж Самойлович виявив користь крижаного обтирання при чумі. Придумав спеціальний захисний одяг для медичного персоналу – костюми та взуття просочували оцтом і змащували дьогтем.

Читайте також: Опанас Шафонський: як українець московитів від моровиці рятував

Він також пробував робити й протичумні щеплення, впорскував здоровим людям препарат, отриманий із гнійників хворих. Але начальство його починання не підтримало, заборонили, назвавши дикістю.

Щоб боротися із поширенням зарази, придумав винагороду за здачу речей небіжчиків, які померли внаслідок чуми. Бо люди спокійно доношували їхній одяг і самі, невдовзі, опинялися в труні.

Проте Самойлович не обмежувався лише лікуванням чуми, у 1780 році він захистив докторську дисертацію про кесарів розтин. За два роки до цього написав практичний посібник “Міська і сільська повитуха”.

Та чума не бажала “відпускати” лікаря зі своїх пазурів. Коли хвороба спалахнула на півдні Російської імперії, князь Григорій Потьомкін написав листа до Самойловича, в якому просив допомоги. Із 1784 року Данило Самійлович прибув на південь і розпочав боротьбу із заразою. Він керував не лише карантинними шпиталями, а й лікуванням цілих губерній, де вирувала чума. Одним словом, його відправляли туди, де погано.

Керівник Катеринославського намісництва Іван Синельников писав: “Самойлович – герой чумний, або, якщо хочете, справжній Ескулап, Гіппократ”.

Попри те, що Самойлович ризикував своїм життям для порятунку інших, він мав чимало ворогів. Зокрема, це були звичайні заздрісники, які не могли пережити слави видатного епідеміолога. Якось Данило Самійлович звільнив з посади аптекаря, бо той крав гроші та ліки. Щоб помститися, крадій написав сфальсифікований донос на лікаря. Цю брехню підхопили й ті, хто давно точив зуб на Самойловича.

Зрештою, дійсний член дванадцяти закордонних академій наук залишився без грошей і роботи. Єдине, що залишалося, написати листа імператриці:

“Я перший заснував і облаштував Вітовський, нині Богоявленський шпиталь, де з 1788 року до травня 1790-го через мої руки пройшли 16 тисяч хворих. Із них вилікувалося 13 824 і залишилося на травень місяць 1 038 осіб. Я і сам слабкий, хворий, маю дружину і двох малолітніх дітей. Прошу Вас мене працевлаштувати або призначити пенсію”.

На пенсію його не відпустили, проте дали змогу працювати. Данило Самойлович продовжив свою одвічну боротьбу зі старим заклятим ворогом – чумою. У якій він щоразу виходив переможцем.

Наприкінці січня 1805 року Данило Самойлович, повернувшись із чергової інспекційної поїздки, захворів. 20 лютого його не стало. Видатний епідеміолог помер від жовтяниці. Похований у Миколаєві.

Французький лікар П’єр Жан Жорж Кабаніс назвав Данила Самойловича “найбільшим благодійником людства”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram