Дана Пінчевська. Патріарх мимоволі: київський скульптор Микола Рапай

Дана Пінчевська. Патріарх мимоволі: київський скульптор Микола Рапай. Фото автора

За віком, суспільним статусом і, головне, кількістю та якістю творчих робіт Миколі Павловичу Рапаю в українському художньому всесвіті відведена роль патріарха. Тому що він народився у 1928 році і все життя займався мистецтвом, скульптурою. І я мало знаю людей, які б уміли утримувати непрошену, але цілком заслужену корону з такою гідністю.

Роботи цього скульптора прикрашають найважливіші вулиці Києва, що їх, трапляється, називають також “місцями сили”. Вони присвячені особистостям, чия художня — чи професійна — дійсність змінила світ; це завжди – люди, які змінили його на краще.
Скульптурні портрети руки Миколи Павловича є взірцевими прикладами реалістичного мистецтва. Емоційне прочитання — а говорити про мистецтво без цієї складової загалом, на мою думку, марно, – свідчить про вміння автора побачити, виокремити, підкреслити і зобразити кращі риси характеру, інтелекту; душі портретованого у спосіб не компліментарний. І не нав’язливий. Ця властивість нагадує про те, що інтелігенції взагалі властиво бачити у людях їх найкращі риси — і вважати саме їх головними чинниками усіляких гараздів що приватного, що творчого, що суспільного життя.

Наприклад, пам’ятник М. О. Булгакову.

пам’ятник М. О. Булгакову. Фото автора

Розум, іронічність, вихованість та освіченість суттєво відрізняли Михайла Булгакова від носіїв нових уявлень про культуру переможного пролетаріату початку ХХ ст. Встановлений поряд з музеєм Булгакова пам’ятник зображає письменника, що сидить на стільці, схрестивши руки на грудях. Він уважно та ледь усміхнено дивиться у натовп, що минає його київський дім. Коректність, зосередженість, ледь відчутна посмішка, – автор безлічі образів, що були ідеалами вітчизняної інтелігенції, попри роденівську відсутність постаменту, височіє над пістрявим перебігом життя напів-буржуазного, напів-туристичного містечка, на який давно перетворився колись ущерть, по вінця художній Андріївський узвіз.

Переосмислення категорії гідності, вже не кажучи про розум і виховання, нікого не лишають байдужими: більшість замислюється, згадуючи кращих героїв романів письменника; меншість, підсвідомо відчуваючи напад меншовартості, лізе на коліна пам’ятнику, намагається зачепити його, залишити — хоч і у прямо мавпячий спосіб, – власний слід в історії видатної людини. Фрагменти скульптури блищать від дотиків мавпоподібних інтересантів. І встановити постамент, який ускладнив би новому пролетаріату доступ “до тіла” пам’ятника, було б, напевне, не так складно, проте автор скульптури – проти: “Адже він так добре вписався у рельєф вулиці!”.

Портрети видатних людей свідчать про вроджене вміння скульптора обирати гідних співрозмовників. Це підтверджують його дружні стосунки у минулому – з Сергієм Параджановим, нині – з Романом Балаяном та іншими видатними діячами української культури. Йому байдужа слава: він просто щодня приходить до своєї майстерні, щоб працювати, і його праця, як і раніше, викликає повагу і радість, тому що засвідчує кращі риси особистостей кращих за інших людей.

А що багатьом з нас, – принаймні мене це стосується цілковито, – необхідні нагадування про те, чим саме благородство відрізняється від підлості, професіоналізм — від спекуляцій на інстинктах, прихована краса — від репрезентації, вихованість — від хамства тощо, то і дивитись на скульптури Миколи Павловича означає переконуватись, що твій внутрішній компас не хибить, і ти досі все розумієш вірно.
Ще студентом він поїхав у заслання вслід за своєю дівчиною, згодом — дружиною, відомою керамісткою Ольгою Рапай-Маркіш, яку за часів Сталіна засудили як доньку ворога народу. Це переконливий приклад справжності почуттів- і виявів того, що називають: гідність. Розповідаю про це тому, що творам Миколи Рапая властивий відблиск особистості автора, здатного на такі вчинки, і це почасти пояснює їх вишукану, стриману красу.

Твори Миколи Павловича, присвячені Новому заповіту — це пастельна графіка. Християнство кілька тисячоліть поспіль надихало митців; інколи вічні теми призводили до появи безсмертних творів. Конкретика мистецтва скульптури складно сполучається з вимогою християнства щодо осмислення теми викупу людських страждань; властиві середньовічним європейським скульптурам детально змодельовані смертельні рани Христа пасують великим соборам, де слід силоміць потрясати уяву далеко не завжди тонких, вразливих та емоційних людей. Микола Рапай вирішив, що торкатись цієї таємниці з нав’язливістю епохи нон-фікшн не слід, – і цикл його пастелей дійсно не торкається жодних жахливих деталей.

Сюжетів безліч, і всі вони дихають спокоєм – навіть ті, де йдеться про зраду, втечу або страждання. Узагальнення форм вивільняє ці образи з контексту епохи: митець не переодягає героїв у сучасне вбрання, не малює рис обличчя, щоб когось цілком випадково не записали до переліку жертв через портретну схожість. Він не проповідує, а розмірковує, і його роздуми присвячені абстрактним поняттям, конкретним вчинкам і спричиненим ними етичним тезам, загалом дуже простим. Саме тим, що ними, – якщо пощастить, – керуються людські стосунки.

Біблійна тема Миколи Рапая несподівано втрапляє у старозаповітну біблійну заборону створювати зображення, які можуть бути трактовані як ідоли, кумири. А3 формат, м’які поєднання пастельних відтінків, кольорові трикутники, що їдуть, йдуть, чинять чудо, вечеряють чи розмовляють, Це осібний світ, приступний навіть дитячій уяві, ще не позбавленій дару безпосередності; і він тішить погляд дорослих, перевтомлених конкретикою ділового світу.

Я мало знаю людей, про яких можна щиро сказати: це знайомство — велика честь для мене. І не тому, що це словосполучення звучить старомодно: справа в тім, що, на мою думку, епоха шалених швидкостей взагалі не придатна для створення таких характерів. А ось до особистого знайомства з Миколою Рапаєм ця формула пасує, і є якесь полегшення в тім, що в моїй країні іще є люди, яким можна говорити також і такі речі.