Третя частина моєї добірки очікуваних книжок буде про нехудожню літературу. Як по правді, то останнім часом саме нон-фікшн видання викликають у мене найбільше зацікавлення. Переважно це спогади або щоденники, історичні, суспільно-політичні, літературознавчі, культурологічні книжки, видання про сучасні технології і фундаментальні науки.

Нон-фікшн видання в Україні зазнали “стрибка” популярності кілька років тому. То був момент, коли через “відворот” від російських книжок відбулося пожвавлення українського книжкового ринку. На жаль, паралельно виявилося, що українських авторів цього жанру, тих, хто вмів би писати науково-популярні тексти легко й цікаво, вкрай мало. Тож до 2019-го переважну більшість таких книжок становили перекладні видання (окрім мемуаристики).

І тим нетерплячіше я чекаю на “Книжку про Антарктиду” Маркіяна Прохаська, яку у 2020 році анонсує “Видавництво Старого Лева”. Ви, цілком імовірно, щось уже чули про цю історію. Маркіян задумав проєкт ще у 2018-му, коли домовився з директором Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким, що його приймуть на українській станції “Академік Вернадський”. Кошти на поїздку автор збирав самостійно, як то кажуть “усім світом”, і минулого року таки побував у Антарктиді. У своєму інтерв’ю сайту “Читомо”, що з’явилося після його повернення, він привідкрив завісу – його книжка розповідатиме про різні виміри життя в Антарктиді: людей, науку, природу континенту, тощо. Погодьтеся, усе це страшенно цікаво.

Ще один український автор, за яким я особливо слідкую – історик з Гарварду Сергій Плохій. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля” у 2020 році анонсує його новий переклад “Забуті покидьки східного фронту”. Для мене Плохій – зразок того, як слід писати про історію. Його книжки читаються, наче захопливі детективи, водночас маючи дуже солідну джерельну базу. Так, я знаю, що є історики, яким такий стиль викладу “запростий”, але як читачка переконана, що навіть наукові книжки не мають бути написані так, “щоб заплутати ворога”.

“Забуті покидьки східного фронту” вийшла англійською лише кілька місяців тому, на початку жовтня минулого року. Книжка розповідає про операцію “Френтік” – чи не єдину спільну радянсько-американську авіаоперацію. У червні-вересні 1944 року американські бомбардувальники рухалися трикутником Англія – Італія – Полтава(!), маючи там базу(!). Мета – бомбардування військово-промислового комплексу Німеччини. Не те, щоб я якось особливо цікавилася історією Другої світової, але, знаючи вміння автора подавати інформацію, чекатиму на цю книжку з нетерпінням. Цікаво, а скільки моїх знайомих полтавчан знають про цю сторінку історії рідного міста?

Якщо вже зайшло про історію, то мушу згадати інше видання, дотичне до України. Видавництво “Човен” анонсує переклад видання Мирослава Влєкли “Ґарет Джонс. Людина, що знала забагато”. Книжка є репортажем-реконструкцією подорожі Джонса Україною, що зображена у фільмі “Ціна правди”. І хоч фільм я вже бачила, книжку теж обов’язково прочитаю.

Читайте також: Не тільки про Голодомор

Закінчуючи історичний пул, мушу згадати також спогади Віктора Кравченка “Я вибрав волю”, які в 2020 обіцяє видати “Смолоскип”. У ті страшні часи Віктор Кравченко був, так би мовити, “по іншу сторону” – брав участь у вилученні продовольства в українських селян. Через 15 років, ставши перебіжчиком у США, він пише мемуари, в яких вперше (надворі 1947 рік) розповідає і про організацію Голодомору, і про багато інших страшних реалій радянського життя. “Неприємна” для СССР книжка миттєво стала міжнародним бестселлером.

Мемуаристика – один із моїх улюблених жанрів, адже людські долі часто складаються так карколомно, що жоден роман цього не “потягне”. Тож спогади Кравченка – неймовірно цікава для мене книжка.

Що не менш цікаво – це новий том щоденників письменника й історичного діяча Володимира Винниченка, що охоплюватиме період з 1932 до 1936 року. Його “Смолоскип” обіцяє надрукувати вже найближчим часом. Винниченко – дуже неоднозначна для України постать. Багато хто його недолюблює, а дехто й відверто ненавидить. Проте навіть найбільші противники не можуть заперечити його письменницького дару. Щоденники зазвичай розповідають про прості буденні речі: що люди їдять, у що вдягаються, що читають, як святкують Новий рік. Повсякденне життя письменника з канону – ось що інтригує найбільше.

Насамкінець, трохи культорологічних видань. Видавництва Анетти Антоненко та “Ніка центр” спільно анонсують нові книжки у серії “Два кольори”. Я пристрасна фанатка цих книжок, що розкривають людську історію крізь призму таких речей, як їжа, сон, секс, прянощі тощо. Переконана, що назви цих книжок скажуть читачеві самі за себе: “Знаки провіщення добра і зла. Історія забобонів і переконань” та “Історія зарозумілості” Анрі Турунена, а також “Лінощі, коротка історія” Серхіо Бенвенуто.

The last but not least – книжка Лі Прайс “Про що ми говоримо, коли говоримо про книжки”. Лі Прайс – професорка літератури в Гарварді, де вона також читає курс про історію книги й читання. Чи виживе книга (і ми, книгарі) в добу соцмереж і ґаджетів? Що ж, подивимось.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram