Чим можу вам допомогти?

Колись, ще на початку створення одного з мистецьких порталів, який розвивався одночасно з подіями на Майдані, ми з чоловіком започаткували, свого роду, інформаційну нішу Пам’яті, куди вносили фото загиблих від беркутні мітингувальників у центрі Києва. А потім почалася війна. До “Небесної сотні” злітали й злітали душі наших захисників, у яких ворожі кулі відбирали життя на сході країни. Загиблих було так багато, що на якомусь етапі мені стало страшно продовжувати писати про померлих і я більше текстів, рубрик почала присвячувати живим.

Коли сьогодні бачу, як активно, піддаючись всеохоплюючим хвилям у соцмережах, мої співвітчизники постять світлини з бідами інших країн, у мене свербить язик запитати, чи всі вони можуть на мапі показати ті країни, про які пишуть, і наскільки щирими є ті співчуття людям далеким, ментально іншим, якою б не була їхня біда, якщо ми своїх героїв не знаємо і своїми національними бідами не поспішаємо перейматися.

За інформацією Генштабу, від початку бойових дій у 2014 році на сході втрати української армії складають: бойові втрати – 2 608 осіб, інші загиблі (померлі) – 1 087 осіб, санітарні втрати (поранені) – 9 805 осіб, ушкоджені – 2 251 особа. Це без вбитих і поранених вже в нинішньому році.

Дані також не враховують загиблих на Донбасі бійців підрозділів МВС і Нацгвардії, СБУ, а також добровольчих підрозділів, таких як ДУК “Правий сектор” та Українська добровольча армія.

В управлінні верховного комісара ООН говорять, що за час конфлікту в Україні загинуло приблизно 13 тисяч осіб, понад 29 тисяч дістали поранення.

Із початку конфлікту на Донбасі, у квітні 2014 року, загинуло 3 345 цивільних осіб, приблизно 4 100 українських військовослужбовців і 5 650 членів воєнізованих угруповань.

Та, знову ж таки, коли говорити не про загиблих, а про живих, тих, хто з перших днів війни потрапив у те пекло, то оце, мені здається, найважливіше подумати, що кожен із нас зробив і продовжує роботи, щоб ці хлопці, ці герої, вдягнувши знову цивільний одяг, не почували себе ще в більшому пеклі поміж нас, людей.

Днями прочитала допис письменника, бійця-добровольця з Житомирщини Василя Піддубного, який звертається до кожного українця, з проханням не забувати, що є ті атовці, які були Першими. “Ті, хто пішли добровольцями, щоб захистити свій Дім. Ті, хто не думали про зарплату і навіть не здогадувалися за якісь там пільги. Ті, що чесно виконували свої обов’язки, йшли під кулі, щоб звільнити захоплені бандитами села та міста. Ті, хто отримували поранення, контузії, травми, хвороби… Ті, кому зараз справді треба твоя підтримка та допомога. Хоча б добре слово, хоча б частинка поваги за те, що він зробив і для Тебе! Зберігши від війни саме Твій дім, твоїх дітей!”.

Це не просто слова. Це крик душі мужньої людини, яка бачила війну на власні очі. Це звертання також до тих, хто не соромиться на адресу колишніх бійців кидати оте непідвладне нормальному людському розумінню: “Задолбалі еті атошнікі!”.

Так, є волонтери, є цілі організації, які не стоять осторонь таких проблем. Вони роблять неймовірно багато впродовж усіх цих років. Низький їм уклін! Але ж ми, українці, маємо однаково всі дбати про своїх, підтримувати тих, хто взяв і досі тримає зброю, захищаючи нас, наших дітей і внуків. Війна триває. І ніхто не знає напевне, коли завершиться це жорстоке божевілля.

Чомусь подумала, що знаю тільки про одного молодого чоловіка з будинку, де мешкаю, який воював на Донбасі. І то лише тому, що знайома з його мамою, яка теж, до речі, не сиділа вдома, а їздила неодноразово з концертами до захисників, щоб підтримати піснею, добрим словом не тільки свого, а й чиїхось синів. А що коли є хтось ще, в одній з квартир поруч, і йому треба підтримка, чи хтось, не доведи Боже, у сусідньому під’їзді осиротів, не дочекавшись татка з війни. І цій родині також непереливки…

Хтось може попросити про допомогу. А хтось не попросить ніколи, як важко не доводиться. Думаю, що таких багато. Ми всі у своїх клопотах, турботах біжимо, поспішаємо, нема, як кажуть, коли й в гору глянути. Про щось чи про когось не знаємо ще й тому, що не завжди хочемо знати. А треба спинятися і озиратися навколо. Бо є ті, зовсім поруч, завдяки яким ми бігаємо, займаємося своїми справами, а їх приковано тяжкими пораненнями до ліжок і візків навіки.

Навчимося співпереживати за своїх, тоді й співчуття за все інше (світ переповнений катаклізмів і тривожних подій), будуть щирими, справжніми. А так мало довіри. Бо якось дивно перейматися бідами сусіда, якщо у своїй хаті все не до ладу. Особисто роблю вкотре висновки і знову змінюю траєкторію руху заради тих, кому все ще треба моє “чим можу вам допомогти?”. До речі, у столичний шпиталь буквально вчора прийшов черговий борт з пораненими. Волонтери шукають донорів і знову просять про матеріальну підтримку. Бо треба ліки, одяг, харчі…

Чотири тисячі переселенців із зони окупації гостро потребують житла