Українські діячі та науковці 25 листопада оприлюднили звернення до Міністра культури, молоді та спорту України Володимира Бородянського щодо мови опери. Автори листа просять забезпечити роботу в Києві принаймні одного повністю українськомовного оперного театру, забезпечити постановку не менше половини творів світової оперної класики в усіх державних оперних театрах України та вивчення українських перекладів творів світової вокальної класики в процесі підготовки вокалістів у всіх без винятку вітчизняних мистецьких вишах. Цей лист було опубліковано на сторінці Національної спілки письменників України та згодом поширено в ЗМІ.

Більшість підписантів – люди різних професій, які репрезентують скоріше точку зору слухачів. Утім, і ми, музиканти, не повинні забувати, що існуємо насамперед для слухачів різних професій і сфер діяльності, а відтак маємо прислухатися до їхньої думки. Отже, спробуємо розібратися в сутності питання.

Хто ж забороняє?

Листу від науковців і громадських діячів передували звернення особисто до ректора НМАУ М. Тимошенка від віцепрезидента Академії наук вищої школи України Максима Стріхи, а також відомого українського філолога – Олександра Пономаріва, в яких було висловлено занепокоєння забороною українських вокальних перекладів в оперній студії при НМАУ.

Офіційно ця заборона була оформлена 25 жовтня 2019 року рішенням катедри оперного співу НМАУ, утім саме рішення визріло раніше, незабаром після парламентських виборів 2019 року. Достеменно ми не знаємо, що саме спонукало керівництво НМАУ заборонити українські переклади, і чому це сталося саме зараз, зі зміною влади, але заборона таки мала місце. У рішенні катедри сказано, що всі постановки мають виконуватись мовою оригіналу та ніяк інакше.

Історія питання

Сьогодні у світі співіснують дві традиції виконання опер – мовою оригіналу та мовою авдиторії, тобто в перекладі. Обидві мають право на існування.

Опера, як жанр, зародилася в Італії на початку XVII століття, і перші опери писались і виконувались виключно італійською. Але до кінця XVII століття опера захопила французів, іспанців і англійців, які стали писати опери своїми національними мовами на радість своїм слухачам.

Крістоф Віллабальд Глюк став першим композитором, якому спало на думку, що одна й та сама опера може бути виконана різними мовами. Коли Глюку випала нагода представити свою “Орфея і Еврідіку” в Парижі, він звернувся до лібретиста П’єра-Луї Моліна, щоб той допоміг йому з французьким перекладом, і в Парижі ця опера була представлена вже не італійською, а французькою. А ось “Дон Карлос” Джузеппе Верді пройшов цей шлях із точністю до навпаки – прем’єра опери відбулася в Парижі французькою, а через 10 років для прем’єри в Болоньї композитор підготував її італійську версію.

До середини XX століття практика оперних перекладів стала настільки поширеною, що навіть оперні клавіри видавалися нерідко кількома мовами – під нотним рядком виписували текст двома, а іноді навіть трьома. Це стосувалося не тільки опер, але й романсів. Наприклад, пісні Шопена були видані не тільки польською, але й англійською, німецькою, французькою, а нещодавно й українською мовами.

Україні в цьому загалом пощастило – радянське керівництво дозволило українським театрам ставити опери саме в українських перекладах, а займалися перекладами такі відомі поети як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Євген Дроб’язко, завдяки чому чимало оперних перекладів – це справжні літературні шедеври. Щоправда ці переклади майже не видавалися, і виправити таке упущення – завдання нашого покоління.

Призначення оперних перекладів таке ж, як і літературних – щоби публіка розуміла про що йдеться в опері, про що співають оперні персонажі, відчувала, які емоції вони переживають і переживала разом із ними. Як пише дослідник оперних лібрето, музикознавець Григорій Ганзбург: “Сприйняття музики – процес інтимний, під час якого мелодія та поетичний текст торкаються глибинних структур мозку. Якщо туди, у таємничі глибини підсвідомості інколи й може проникнути слово (слідом за повсюдно проникаючою мелодією), то лише слово рідної мови”.

І “рухомий рядок” тут не надто допомагає, адже для читання такого рядка глядач мусить відвести увагу від головного героя і від сценічної дії, і вся режисерська робота тоді просто втрачає будь-який сенс.

Заробітчани

Традиція оперних перекладів має своїх супротивників, і найзапекліші з них – це “заробітчани”.

Насправді, прагнуть виїхати за кордон у пошуках заробітку далеко не тільки будівельники, водії чи гувернантки. Музикантам теж потрібні гроші, а можливості достойно заробляти в Україні у музикантів так само, на жаль, дуже і дуже обмежені. І тому чимало музикантів виїжджають – хтось на кількаденні гастролі, хтось за контрактом на рік, а комусь вдається працевлаштуватись і на постійну роботу. Це стосується всіх музикантів – і співаків, і піаністів, і виконавців на оркестрових інструментах.

Звичайно для співаків, орієнтованих на закордонні заробітки, україномовні переклади інтересу не представляють. Адже за кордоном українську не розуміють, отже грошей на них заробити не вдасться. Для них простіше вивчити ту чи іншу арію лише мовою оригіналу, адже тримати в пам’яті лише одну мовну версію значно простіше, ніж дві. Це стосується як окремих співаків, так і оперних труп, які виїжджають на гастролі, здобуваючи достойне доповнення до бюджетного фінансування. Ось чому серед супротивників українських перекладів насамперед – солісти і керівництво Національної опери.

Освітній процес

Щодо освітнього процесу, тут складніше. З одного боку студент дійсно повинен навчитися співати різними мовами світу й тому на іспитах із вокалу студенти співають, як правило, мовами оригіналу.

Але з іншого боку майбутній оперний співак має навчитися не тільки співати, але й грати свою роль на сцені. Крім того вчитися повинні не тільки співаки, але й майбутні оперні режисери. І ось тут контакт із живою публікою, яка приходить на вистави оперної студії відіграє надзвичайно важливу роль. Якщо молодому режисеру та молодим вокалістам вдається запалити публіку, вдається донести публіці живі емоції і переживання персонажів, які співають рідною для публіки мовою – це і є ключ до успіху в майбутніх оперних виставах.

Власне до недавнього часу в оперній студії при Київській консерваторії опери ставились як мовою оригіналу, так і в перекладах. Із “перекладених” постановок постійно ставили “Севільський цирульник” Джоаккіно Россіні і “Фауст” Шарля Ґуно, над якими працював ще видатний режисер Дмитро Гнатюк, а в останні роки яскравими подіями стали, зокрема, “перекладені” вистави опер “Чарівна флейта” Вольфганга Амадея Моцарта (режисер – Олександра Шевельова, 2011), “Медіум” Джанкарло Менотті (Олександр Співаковський, 2016), “Іспанська година” Мориса Равеля (Тетяна Воронова, 2018). Деякі опери ставилися в російських перекладах, проте на наш погляд в Україні варто віддавати перевагу саме українським перекладам, тоді як російські мають повне право на існування в Росії – наприклад “Весілля Фігаро” Моцарта доцільно ставити в перекладі П. Чайковського в Москві, але в Києві все ж краще віддати перевагу українському перекладу Євгена Дроб’язка.

Звичайно тут доцільно поставити ще одне питання – а що ж заважає ставити опери власне українських авторів, написані на українські тексти? Насправді ж український репертуар оперних студій вельми обмежений – це опери позаминулих століть – “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, “Наталка-Полтавка” Миколи Лисенка, і ще, як виняток, можливо дві-три із середини XX століття. Водночас чимало опер Бориса Лятошинського, Юлія Мейтуса, Костянтина Данькевича, і сучасніших авторів, наприклад, Левка Колодуба, Мирослава Волинського, лишаються маловідомими навіть для професіоналів. Звісно, їх ставити потрібно! Але чомусь не ставлять. З іншого боку українського “еквівалента” Моцарта, Россіні й навіть Равеля серед українських авторів немає в принципі, хоча би тому, що в часи Моцарта та Россіні українська композиторська школа ще не сформувалася. Тому й заборона українських оперних перекладів – це втрата, яку неможливо нічим компенсувати.

Успішний український досвід

Що в будь-якому разі тішить – це успішний досвід постановок в українськомовних перекладах в Національному театрі оперети і в Муніципальному театрі опери та балету (той, що на Подолі). Радують і успішні окремі ініціативи, зокрема це вистави Юлії Журавкової, якій вдалося познайомити киян з оперною творчістю Менотті, відродити “Лючію” Ґаетано Доніцетті в українському перекладі Миколи Лукаша (повноцінну постановку було здійснено у Львові), а нещодавно й поставити оперу сучасного українського автора – Людмили Юріної “Леді Лазарус” (у Вінниці).

Звичайно такі вистави надихають і дають надію на майбутнє. І буде дуже прикро, якщо з волі наших же чиновників, цей блискучий український досвід буде втрачено, а навчальні заклади остаточно зорієнтують на обслуговування західного ринку праці.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram