Коли 1996 року роман “Польові дослідження з українського сексу” вийшов першодруком, ефект у читацьких колах та в суспільстві нагадував вибух бомби. Авторка моментально з боку поважних і не поважних була піддана суспільній обструкції. Навіть жінки, на догоду, на захист інтересів яких, на вирівнювання прав яких була, власне, частково й написана книжка, не зрозуміли всієї краси гри від Оксани Стефанівни. Це сьогодні кожен першокласник знає, що ПДУС – криголам від України й українства в Європу, візитівка менталітету й країни, її намірів, епос від поміркованого фемінізму тощо. Одначе в 1990-х залюбки ПДУС потрапляли хіба що на шпальти котрогось еротичного журналу. Сьогодні ж вже маємо 14 перевидань “Досліджень”, останнє від видавництва “Комора” загальним накладом у понад 250 тисяч примірників. Жодна українська книжка, крім можливо хіба “Кобзаря” Тараса Шевченка, не здатна посперечатися з таким тиражами в новочассі. Перекладені ПДУС багатьма мовами – англійською, російською, чеською, польською, угорською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською та нідерландською. Класика від Оксани Забужко продовжує хвилювати людські голови. У чому ж секрет цього провокативного шедевру постмодернізму?

Я ніяк не можу погодитися з думкою про постмодерн у чистому вигляді. Постмодернізм – це все таки царина умовностей, іронії, сумніву, жонглювання предметами, про які йдеться в тексті, і серйозний, чи тим паче неврастенічний наратив від першої особи головної героїні, застосований у ПДУС, навряд чи можна вважати за гумористичні начала. Однак сумнівів у знаковості, у тому, що у “Дослідженнях” ми маємо справу з “голосом прориву до нового життя в нововизволеній країні” ні в кого, навіть у мене, не виникає.

Узагалі щодо культових досліджень існують п’ять залізобетонних мітів. Що “Польові дослідження з українського сексу” є: 1. “Візитною карткою нової української літератури в світі”. 2. “Сучасною класикою” для університетських курсів”. 3 Що це перший бестселер незалежної України. 4. “Біблія українського фемінізму”. 5. “Сповідь пострадянського інтелектуала в пошуках ідентичності”.

Мабуть, лише третій міт не підлягає частковому чи повному розвінчуванню: напевно, що разом із “Московіадою” Андруховича ПДУС є однозначно найчитабельнішою книжкою в Україні 1990-х. На жаль, тому що мало інших класик для університетів другий пункт, також зазнає критики частково. “Біблія українського фемінізму” книжка “Досліджень” стала радше за принципом: і рак риба там, де риби немає, – в Україні фемінізм досі не надто популярний, і кожна із суфражисток тлумачить фемінізм найчастіше на власний розсуд. У принципі, фемінізм героїні “Досліджень” виникає передусім як захисна реакція: на зраду коханого чоловіка, на зраду Батьківщини, що примусила прожити дитинство в постійному страху втрати батьків і самої себе як особистості. Ще одне “на жаль” стосується того, що саме такий твір став візитівкою України: світ дізнається про Україну не через книжку переможного національного епосу, яким постане етнос аж у 2004 та 2014 роках, а через приниження та сповідь інтелектуала, цього разу письменниці – художником та номенклатурною системою, владна рука якої не вийшла з ужитку навіть із отриманням незалежності. Узагалі-то твір як “Сповідь постколоніального інтелектуала в пошуках ідентичності” – не так погано, але все ж для часів падіння Варшавського договору та соціалізму сходу Європи – достатньо типово. Ми можемо скільки завгодно хизуватися, що окремі люди й окремі касти інтелектуалів та політиків Заходу відкрили для себе Україну та потребу кохати її саме через ПДУС. Однак не слід забувати, що якби не спорт – футбол та бокс – то в масовому плані до знань про Україну український бестселер Забужко додав би презентаційно не так багато.

З іншого боку, якщо говорити про сам твір, то чи часто чувалися розмови про його мистецьку цінність? “Засмажене курча завжди здається щасливішим од живого” – цей вирок від Забужко тим, хто ностальгує за добою соціалістичного благополуччя ментально цінний і чільний, на жаль, досі. Як і слоган Забужко “Дім твій – мова”. Або: “Україна – Хронос, який хрумкає своїх діток з ручками і ніжками, що ж, так і сидіти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак діаспорні дідусі, коли клімакс стукне, – премію Антоновичів?” Або знаменитий пасаж про потенцію українського “можу”: “Європа встигла заразити нас мутною гарячкою індивідуальної хоті, вірою у власне “можу!”– одначе підстав для його справдження, чітких структур, котрі б те “можу!” підхоплювали і тримали, ми ніколи не виробили, борсаючись роками на дні історії, – наше українське “можу!” самотнє і тому безсиле”. Гм, цікаво, як боляче це мислення ужите 1994-го, притаманне і 2020-му? Трагедія героїні, не в ліжку, у мові, у менталітеті, у тих, хто її оточує; у драмі українства, де “ти втомилась не бути в цьому світі” чи тобі “наплювати, дарма, аби тільки виламатися, вимачкуватися з колії – з отої віковічної вкраїнської приреченості на небуття”. Проблема в тому, що героїня Забужко, як і всі ми, здатна подорожувати, але не збирається нікуди емігрувати, вона не хоче змінювати власну даність, власну автентичність. Вона, можливо, очікує, що сама автентика українства здетонує. А поки що єхидно до себе: “але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зуміла б змінити мову – пречудово б зуміла, якби трохи помарудитись, – а тому що заклято тебе – на вірність мертвим”. На вірність героям, тим хлопчикам, майже одноліткам, як Валерій Марченко чи Василь Стус, своїм омріяним женихам, щойно вкинутим у тюрми, про яких школяркою ще героїня Оксани Стефанівни мріяла дочекатися з тюрем, але відчуваючи, що не дочекається.

Не Микола був насправді вибір героїні, існували кращі, і саме тому будь-яка зрада, навіть самий натяк на зраду, оцього українства, оцього козацтва внутрішнього, оцієї побратимчої спільноти, зчитується героїнею так різко, рішучо, протестно, нонкомформістськи. І тому, хоч “анонімну силу” кохання, яка бринить у повітрі, можна відчути і в Луцьку в майстерні художника, і на чиказьких вулицях, де заблудилися закохані, цей твір уже ніколи не складеться як психологічний трилер чи як любовна драма – тому що насправді ПДУС то є ментально-психічний трилер, геополітична, якщо хочете, драма. Це не просто одвічне маскулен е фемнен (чоловічо-жіноче), це таке, дуже українське, про побратимів-рубак, які мали б зустрітися, але не зрадити на Майдані.

Це не секс і навіть не про секс. А якщо про секс, то про секс самих ідей. Взагалі-то взаємне проникнення – стрижень ПДУС, ключ і секрет його успіху. Микола проникає в героїню і навпаки. Малярство – у поезію, поезія – у мистецтво. Оце відчуття двоїстості в романі всього, усіх його засобів навіть, образів, подій: коханко-жінка, ґвалто-платонічна любов, мріє-реальність, зрадо-вірність. З одного боку, роман побудований на безперевному дискурсі взаємопротиставлення всього всьому (війна), з іншого – на дискурсі взаємопроникнення (любов). Наші автівки попираються мерседесами, вона – Миколою, совок – Америкою, автентичні правила безправ’ям. Правила, спільноцивілізаційні, мають бути навіть там, де живуть “по поняттях”. Саркастично Оксана Забужко від першої особи ПДУС продовжує звертатися до нас: “Леді, джентльмени, problems – це те, на розв’язок чого існують правила. Але якраз правил ми й не знаємо”. Зрештою, історія “Польових досліджень українського сексу” – лиш на поверхні, у першому прошарку наративу є історією бунту коханки та сатисфакції в боротьбі за її права. Ні, ПДУС є передовсім щемливою оповіддю про доньку, батько якої тривожно курить і курить, розглядаючи невидющим оком сіру стіну навпроти в очікуванні арешту. І це відчуття тривоги за батька, за Батьківщину – пріоритетне, скільки б велика українська письменниця сучасності його від нас не приховувала.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram