Чи слід чиєсь квартирне питання вирішувати за наші з вами гроші

Міністерство розвитку громад і територій України розпочало обговорення пропозицій та зауважень до проєкту Закону України “Про особливості врегулювання добудови проблемних об’єктів житлового будівництва”.

Документ пропонує низку технічних моментів, які значно полегшують долю недобудов. Пропозиції стосуються, зокрема, введення амністії щодо функціонального призначення територій (ДПТ), звільнення від ПДВ операцій з передачі об’єкта незавершеного будівництва на баланс комунального підприємства, визначення механізму передачі земельної ділянки новому замовнику будівництва тощо.

Але з головним рішенням, запропонованим законопроєктом, погодитися важко: він передбачає завершення недобудов коштом державного та місцевих бюджетів.

За даними з пояснювальної записки до законопроєкту Мінрегіону, з посиланням на інформацію від обласних і Київської міської держадміністрацій, станом на 1 жовтня 2019 року в Україні вважалися проблемними 150 об’єктів житлового будівництва. Найбільше їх розташовано в Києві – 51, Київській області – 23 та Одеській області – 14.

Щодо Києва, то коли я в коментарі журналісту назвав цю цифру, він не повірив. Як це може бути, адже при підготовці сюжету експерти з будівельних компаній казали про зовсім інші масштаби проблеми, навіть називаючи цифру 500?

Я можу пояснити таку розбіжність тим, що недобудовою може стати будь-який житловий комплекс. Можливо, навіть більшість із них. Причини можуть бути різними. У забудовника може не виявитись документів на землю або на початок робіт. Зашкодити добудові може відсутність детального плану території, зонінгу та Генерального плану, через що виникнуть спірні питання щодо функціонального призначення територій. (Усі ці питання й допомагає вирішити законопроєкт). Зрештою, у забудовника можуть виникнути фінансові труднощі.

Решта будівельників, як тільки з’явилися такі ознаки, вважають ці об’єкти недобудовами. Але офіційно це не так. У списку проблемних значаться лише 45 будинків одного вже заарештованого сумнозвісного забудовника, а також спадщина старішого, ще 2006 року, “Еліти-центру”, інвесторів яких потроху розселяють у новозбудовані будинки. В останні роки додалися лічені нові ЖК.

Виникає питання, чому їх порівняно небагато? Люди, які потерпіли від слабкої на сьогодні законодавчої бази, а також власної неграмотності, довірливості, а можливо, і жадібності, здавалося б, повинні проявляти активність.

Але через своє невирішене квартирне питання до Київської міської держадміністрації, яка створила комісію щодо недобудов, звернулися лічені сотні так званих ошуканих інвесторів. Замість того, щоб об’єднуватися, ходити в міську адміністрацію, як на роботу, добиватися отримання землі й технічних умов, шукати інших забудовників – наші люди очікують невідомо чого. Точніше, відомо: що держава все вирішить без них.

Коштом особистих грошей українців споруджується близько 70% житла. У 2018 році громадяни інвестували в житлове будівництво майже 35 мільярдів гривень, тобто 6% від загального обсягу всіх капітальних інвестицій в Україні. І водночас, за чинним законодавством, людина, яка купує квартиру на етапі будівництва, вважається інвестором, а не власником квартири. Тобто вона вкладає власні кошти в будматеріали та роботу будівельників, але зрештою ризикує залишитись без нерухомості.

Власником квартири, збудованої за її кошти, людина може стати тільки після введення будинку в експлуатацію. Ось чому будь-хто, помітивши, що будинок ризикує перетворитися на недобудову, насамперед не повинен сидіти склавши руки. Ця людина, його сусіди, усі мешканці будинку – насправді партнери в його будівництві, а не безтурботні покупці готових квартир.

За даними комітету Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, від шахрайських дій аферистів від будівництва, неспроможності й нечесності будівельників, корупції та неефективності чиновників, власної недалекоглядності постраждали майже 200 тисяч українських сімей. На вирішення їхнього квартирного питання потрібні мільярди. Але чи повинні ці кошти платити всі громадяни України або окремі громади? Як гадаєте?