Досвід держави, що протягом вже сімдесяти років безперервно воює, вартий вивчення. Офіційно площа Держави Ізраїль складає 20 тисяч квадратних кілометрів – це як одна, і не найбільша, українська область. Проголошений столицею Єрусалим, куди запрошують переводити дипломатичні представництва інших держав, – взагалі розташований на “лінії розмежування”.

Загалом площа регіону під історичною назвою Палестина – 28 тисяч квадратних кілометрів. У 1967-1978 роках, у період найбільшого розширення території, підконтрольної в тому чи іншому “форматі” Ізраїлю, вона була майже вдвічі більшою – один Синайський півострів тягне на 25 тисяч квадратних кілометрів. Після Кемп-Девіда одним змахом пера Ізраїль повернув Синай Єгипту. Ізраїльтяни багато відвойовували, але анексували лише тисячу квадратних кілометрів: Голанські висоти та східний Єрусалим.

Наприклад, Західний Берег ріки Йордан анексували не ізраїльтяни, а Йорданія. Єгипет окупував сектор Газа, але не анексував його – згодом Газа приєдналася до Об’єднаної Арабської Республіки, а коли ОАР розпалася на складові – у секторі давно вже хазяйнували ізраїльтяни.

Араби мали підтримку з СРСР, і єдиним стримуючим моментом у цьому було те, що Радянський Союз наполягав на збереженні єврейської держави в Палестині, але в кордонах відповідно до резолюції ООН: три сектори загальною площею 14 тисяч квадратних кілометрів.

Упродовж тридцяти років Організація визволення Палестини для Ізраїлю була терористичною організацією – ще б пак, метою вона проголошувала повне знищення “сіоністського утворення” (тобто Ізраїлю). Коли питання поставлене руба – життя чи смерть – несуттєво, праві чи ліві політичні сили ти підтримуєш.

Ізраїльтяни не лише вміють воювати, але й підписувати мирні угоди, навіть дуже компромісні. У 1978-му в Кемп-Девіді, за посередництва президента США Джиммі Картера, Менахем Бегін погодився повернути Синай Єгипту, в обмін на визнання своєї держави та мир. Єгипет також підтвердив, що не претендує на Газу. За десять років Йорданія “віддала” Західний берег, тобто відмовилася від анексії 1950 року, також визнавши Державу Ізраїль.

Але до миру було ще далеко.

Іцхак Рабін був у 1992-1995 роках прем’єр-міністром від лівої партії “Авода”. Потай від нього (від глави уряду!) заступник міністра закордонних справ Йосі Бейлін почав секретні перемовини з палестинцями. У 1994-му Рабін підписав так звані “домовленості в Осло”, що були результатом розпочатих без його відому переговорів: домовленості передбачали припинення вогню, визнання Організації визволення Палестини представником палестинського народу та початок мирного врегулювання. У 1995 році Іцхака Рабіна вбили за це врегулювання, причому замах вчинив не араб, а єврей – ультраправий студент, прибічник радикального сіонізму.

За кілька хвилин до загибелі Рабін виголосив промову, сказавши в ній таке: “Я прослужив в армії двадцять сім років. Я воював доти, доки не блиснула перша надія на мир. Сьогодні я вірю, що є шанс, і досить реальний”.

Але мирний процес тривав і після його загибелі. Було створено Палестинську автономію, у сферу діяльності якої передали: освіту та науку, податки, охорону здоров’я і соціальне забезпечення, туризм, а бонусом стали десять тисяч автоматів АК-47, з числа трофейних, тобто Ізраїль власноруч озброїв вчорашніх ворогів заради підтримання порядку. У 2013-му Палестинська автономія вирішила називатися Державою Палестина, і низка країн цю назву вже визнали. Наскільки це вплинуло на розвиток палестинської науки та соцзабез можна лише здогадуватися.

У 2004-му Ізраїль вирішив ліквідувати єврейські поселення в Секторі Гази (всі) і чотири в Юдеї та Самарії (тобто на Західному березі Йордану), що означало позбавити осель вісім тисяч власних громадян, ще й в односторонньому порядку, без жодних поступок із боку палестинців. Це обурило не лише поселенців, а й громадськість країни. Але план ніхто не скасував, незважаючи навіть на теракти, вчинені на знак протесту ізраїльськими євреями проти співгромадян – арабів-громадян Ізраїлю.

Проти примусового виселення єврейських поселенців із сектору Гази були всі: праві, ліві, ясна річ – самі поселенці, навіть військовики та поліцейські, які отримали наказ примусово здійснити евакуацію. Та все одно у серпні 2005 року всіх поселенців з 21-го поселення сектору Гази і 4-х на Західному Березі Йордану було евакуйовано. Це було схоже на депортацію, здійснену тоталітарним режимом, але Ізраїль на це пішов.

Фактично сьогодні існують два палестинські державні утворення: автономний Західний Берег Йордану з ізраїльськими анклавами всередині та зонами спільного контролю, а також зонами контролю Палестинської національної адміністрації; 2) де-факто незалежний сектор Гази, непідконтрольний ПНА.

До миру на Святій землі, однак, все ще далеко.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram