На гербі Ольстера – закривавлена рука. За легендою, два брати влаштували змагання – хто першим допливе на човні до незнайомого берега. Переможець отримував острів собі. Один із братів почав відставати, і, коли до берега лишалося зовсім трохи, просто відрубав собі праву руку й жбурнув її на берег. У такий спосіб він став формальним переможцем, а Ольстер (північна частина Ірландії) отримав прокляття, не подолане й досі.

У 1914 році Велика Британія надала Ірландії право на самоврядування. Але через початок Першої світової відклала його реалізацію до закінчення війни. На Великдень 1916-го спалахнуло повстання, що було жорстоко придушене британськими військами. З бунтівниками британська влада не церемонилася, розцінивши цей заколот, як удар у спину під час війни, інспірований німецькою агентурою. Півтора десятки захоплених повстанців розстріляли, засудивши кілька тисяч на довгі терміни ув’язнення, яке вони мали відбувати подалі від Ірландії.

Ніхто не міг припустити, що завтра патріоти стрілятимуть один в одного.

Закінчення Першої світової війни не принесло обіцяної волі. Хоча законно обрані ірландські депутати проголосили незалежність, вона не була визнана ні Лондоном, ні жодною державою цивілізованого світу. “Шин фейн” знову взялася за зброю. Війна за незалежність тривала з 1919 до 1921 року.

Стан справ у Сполученому королівстві тоді був не кращим: війна виснажила економіку, а зі сходу насувався привид світової революції, що за наявності мільйонів вчорашніх солдатів, які не відчували насолоди від перемоги, але за чотири роки війни навчилися стріляти, було аж ніяк не на користь владі. Лондон пішов на компроміс щодо врегулювання конфлікту. Лідерів повстання було запрошено на переговори.

Сполучене королівство представляли вовки світової політики: Черчилль, Ллойд Джордж, Чемберлен. За ними – багатовіковий досвід англійської державності, дипломатії й таємних операцій, підкорення половини світу, перемоги у всіх війнах від 1066 року, могутня імперія. Борці за вільну Ірландію в їхніх очах були підступними терористами й сепаратистами, що розвалюють державність.

Порадившись, невизнаний уряд Ірландської Вільної Держави призначив своїх перемовників. Комісію очолив Артур Ґріффіт – прихильник поміркованих поглядів. Раніше він обстоював для Ірландії статус такий самий, який мала Угорщина в складі Австро-Угорщині. Заступником став представник радикального крила Майкл Коллінз, причому Коллінз погодився неохоче, розуміючи, що він підпільник, а не дипломат.

Підписана угода надавала Ірландії статус британського домініону. Але шість північних графств із невеликою чисельною перевагою протестантського населення отримали право вийти зі складу Ірландії, що вони й зробили. Окрім того, хоча британська армія полишала ірландську територію, королівський флот залишав за собою три військово-морські бази.

Почалося те, чого не мало бути: партія “Шин фейн” розкололася на тих, хто підтримав вимушений компроміс, і прибічників війни до переможного кінця. Це призвело до початку громадянської війни. Майкл Коллінз став прем’єр-міністром від перших, а його бойовий побратим Еймон де Валера опинився по інший бік барикад. Ірландці вбивали вже не британських солдатів, і не ольстерських лоялістів, а одне одного. У 1922 році прем’єр-міністра Коллінза застрелили із засідки в його рідному графстві Корк. Під тиском з Лондона (Черчилль обіцяв “допомогти”, якщо самі не впораються) війська та поліція омріяної рідної держави жорстоко придушила тих, хто “розхитував човна”.

Та все одно прихильність виборців була на боці непримиренних. Згодом де Валера стає законно обраним прем’єр-міністром, а з часом і президентом Ірландської республіки.

Військово-морські бази в Ірландії у середині 1930-х лейбористський уряд Великої Британії закрив, адже економічна криза й загальна тенденція до відмови від імперської могутності змушували до змін, але з початком Другої світової війни бази стали вкрай необхідні. Черчилль, який став прем’єр-міністром, навіть запропонував ірландському віддати Північну Ірландію в обмін на повернення тих баз, але де Валера, прем’єр Ірландії відмовився. Нейтралітет країни в Другій світовій був досить антибританським, тож прем’єр де Валера, очевидно, розраховував возз’єднати острів у єдиній державі після перемоги Гітлера над Сполученим королівством.

Навіть у травні 1945-го, коли бойові дії точилися вже у самому Берліні, де Валера висловив послу Німеччини в Ірландії співчуття німецькому народу від свого народу у зв’язку з великою втратою – смертю фюрера.

Часи минають, змінюються лідери. Ірландія стала з найбіднішої найбагатшою країною Європи. Нині ірландський уряд очолює індієць за етнічним походженням. Північну Ірландію з дев’яностих років вже не називають Ольстером, оскільки третина історичного Ольстера належить Ірландській республіці, але повернути решту шість графств їй так і не вдалося. За часи незалежності сотні тисяч ірландців емігрували з острова, зокрема до колишньої метрополії. Доля рідної мови так і лишається непевною.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram