Не стану повчати, лише наведу факти про війну, що закінчилася понад півстоліття тому – Алжирську. Нині Алжир незалежна держава, але від 1830 до 1962 року ця країна була спочатку колонією, а згодом – заморським департаментом Франції.

Та геологія у наш час впливає на політичні процеси значно суттєвіше, ніж політологія: у 1957 році в Сахарі знайшли нафту. Сепаратистський рух з маргінальної течії, що створювала проблеми, перетворився на потужну силу, що становив загрозу. Війна, що велася з 1954 року терористичними методами, стала партизанською. На боці метрополії були не лише урядові війська (контрактники з Іноземного легіону та парашутно-десантних військ) чи ополченці з числа “французів” (які у девятнадцятому столітті “понаїхали” сюди не лише з Франції, але також з Італії та Іспанії). Харкі – це алжирці, які підтримували ідею єдності з метрополією, а й боронили її зі зброєю в руках.

Де Голлю було 68 років, коли у Франції прийняли конституцію П’ятої республіки, що, зокрема означало прямі вибори президента (раніше його обирав парламент), а також такі повноваження голови держави, яких не мали навіть монархи європейських королівств.

Де Голль у 1966-му вивів країну зі складу НАТО (лише військової частини організації), витурив американські військові бази. У 1962 році Франція отримала власну ядерну бомбу, а в 1964-му – запустила на орбіту супутник, ставши провідною ракетобудівною державою світу. І перший французький ядерний полігон, і перший французький космодром були розташовані в Алжирі.

У 1960 році (Франція з де Голлем на чолі) надала незалежність 14 африканським колоніям. Користі від них все одно було мало. Але багатий на нафту Алжир з 1 200 000 французів і сотнями тисяч лояльних до метрополії корінних алжирців – окрема тема. 16 вересня 1959 Шарль де Голль вперше вимовив слово “самовизначення” щодо долі Алжиру, як можливість обрати один із трьох шляхів виходу з кризи. Це обурило патріотів і праве політичне крило Франції настільки, що на нього вчинили рекордну для Європи кількість замахів.

21 квітня 1961 року сталася спроба військового перевороту. Розташовані в Алжирі парашутисти та частина легіонерів планували взяти під контроль великі міста Алжиру, а далі наступати й на метрополію, щоб захопити й Париж, але контррозвідка та жандармерія лишалися вірними законній владі. Відтак вже наступного дня були заборонені посадки на всіх військових аеродромах, а сам Шарль де Голль звернувся по телебаченню і радіо, закликавши армію і весь народ протидіяти заколоту.

З трьох великих алжирських міст заколотникам вдалося на деякий час захопити лише місто Алжир, утім гарнізони в Орані та Константіні повстання не підтримали. Військово-повітряні сили взялися патрулювати над південною Францією і мали наказ збивати транспортні літаки з десантниками.

Де Голль пішов на переговори з алжирськими повстанцями, які відбулися у місті Евіан-ле-Бен і закінчилися 18 березня 1962 року підписанням домовленості про припинення вогню і проведення референдуму щодо незалежності Алжиру. 8 квітня у Франції відбувся референдум щодо цих домовленостей і 91% голосів французи схвалили це.

Після того, як французький уряд визнав переконливий результат іншого референдуму – в Алжирі (99% за незалежність), сотні тисяч неалжирців змушені були стати вимушеними переселенцями. Вони перетнули море, щоб знайти порятунок у Франції, де на них ніхто не чекав, і не надавав жодної допомоги. Вони ночували просто на вулицях, у кращому разі – в непридатних до мешкання покинутих приміщеннях.

Майже сто тисяч мусульман – профранцузьких алжирців, переважно тих, хто воював проти сепаратистів також полишили Африку й шукали притулку в метрополії, але їх запроторили у фільтраційні табори, де умови існуванні нагадували гетто часів нацистської окупації. А назад дороги не було. Останній такий табір закрився лише у 1975 році.

Президентські вибори 1965 року стали першими всенародними у Франції. Де Голль переміг з 55% голосів у другому турі проти 45% у Франсуа Міттерана. Щоправда, з семи років, відпущених конституцією, відбув лише чотири. Після лівацьких протестів 1968-го він пішов у відставку.

До речі, нині населення Алжиру становить 56 мільйонів проти 67 мільйонів у Франції. Якби Алжир не став самостійною державою, зі 123 мільйонів спільного населення 44% становили б алжирці. На момент завоювання у 1830-му співвідношення складало 10/1 на користь, зрозуміло, французів.

Французька армія втратила 17 500 осіб, але число загиблих серед харкі, тих, хто не встиг евакуюватися з незалежного Алжиру до Франції, точно невідомо. Кількість жертв оцінюють від 15 000 до 30 000 осіб. Жертви з алжирського боку обраховуються сотнями тисяч, переважно цивільних.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram