Зимова війна – це приклад незламної мужності та волелюбства народу в боротьбі з велетенською імперією. Водночас не варто забувати й про те, що за підсумками війни Фінляндія виконала майже всі радянські вимоги жовтня 1939 року – і втратила 11% національної території, а 430 тисяч її громадян стали вимушеними переселенцями.

Участь Фінляндії у Другій світовій війні, самі фіни називають “продовженням” Зимової війни. Спроба відвоювати Карелію вдалася б, але, на жаль, Фінляндія поставила не на союзників, а на Вісь, тому після війни ця держава втратила ще й північний регіон Петсамо (вихід до Баренцового моря).

У підсумку в міжнародний політичний лексикон увійшло слово “фінляндизація” – зневажливий термін, яким позначають відмову формально незалежної держави від частини суверенітету задля убезпечення від зазіхань могутнього сусіда та певні економічні преференції.

Зимова війна була вже третьою радянсько-фінською війною. У 1917 році Ленін декретом надав фінам незалежність, і одразу ж уже спробував у них її відібрати руками “червоних фінів”. Військове протистояння тривало до 1922 року. Як правило, сто років тому під час розпаду імперії, кордони нових суверенних утворень встановлювали за кордонами губерній. Тому “колиска революції” Петроград опинився майже на кордоні з незалежною Фінською республікою.

Особливих проблем це сусідство не створювало – фіни переймалися облаштуванням власної держави, дбаючи й про оборону, але не мали агресивних планів щодо сусіднього СРСР. Усе навпаки – то Радянський Союз не приховував планів щодо поширення свого режиму на всю планету.

Росіяни (головно емігранти після 1917 року) жили в самостійній Фінляндії, не відчуваючи особливо дискомфорту; принаймні, той “дискомфорт”, що міг забезпечити НКВС у Ленінграді, всього лише в 20 кілометрах на південь від фінського кордону, лякав їх більше.

Повоєнний президент країни Паасіківі пішов шляхом поступок Сталіну, а його прем’єр-міністр Мауно Пеккала підписав із Молотовим угоду 1948 року, за якою Фінляндія брала зобов’язання не приєднуватися до військових альянсів і навіть виступити союзником СРСР у випадку агресії з боку Німеччини. Також Фінляндія погодилася розмістити у себе військово-морську базу радянського Балтійського флоту (Хрущов відмовився від неї у 1956 році, достроково). Фактично було введено цензуру щодо книг, які могли бути розцінені в Радянському Союзі як антирадянські.

Лишаючись хай і осторонь НАТО та євроінтеграційних процесів, Фінляндія була частиною західного світу, принаймні, культурно. На вулицях їхніх міст можна було побачити і радянську “Ладу”, і шведський СААБ, а на фінських військових аеродромах крило до крила стояли МіГи-21 і СААБи-35 (винищувачі). Маючи ринок збуту на сході, й отримуючи звідти сировину за “соціалістичними” цінами, фінська економіка забезпечила країні рівень життя не гірший за нейтральних шведів або за держави Європейського економічного співтовариства.

При тому жодне важливе кадрове призначення не могло бути затверджене без дозволу з Кремля. Підозри в нелояльності до Радянського Союзу й ігноруванні “лінії Паасіківі-Кекконена” було достатньо, щоб поховати кар’єру будь-якого фінського політичного діяча.

Так тривало до 1990-го, і лише повне банкрутство радянської системи дозволило Фінляндії позбутися принизливого статусу радянського сателіту. Фіни пішли на втрату суверенітету в обмін на мир і дешевий газ. Та Карелію їм так ніхто й не повернув. І вже не поверне, вони це усвідомлюють.

Саме в столиці Фінляндії Гельсінкі в 1975 році був підписаний Заключний акт Ради безпеки та співробітництва в Європі. Підпис під цим документом означало для фінів відмовитися від Карелії і Петсамо назавжди, але вони на це пішли. Не тому, що їм перестало це боліти, а заради того, щоб перекреслити раз і назавжди криваві війни через територіальні претензії, почати міжнародні відносини – принаймні в Європі – з чистого аркуша, заради космічного та високотехнологічного майбутнього цивілізації. Тому що йти вперед з головою, оберненою назад – не кращий спосіб пересування.

Кумедно, але шістнадцята союзна республіка – Карело-Фінська, створена в 1940-му як плацдарм для подальшого приєднання Фінляндії – у 1956 році була “опущена” зі статусу суверенної союзної республіки до автономної республіки у складі РРФСР. Якби цього не сталося, і Карелія залишилася би союзною республікою, з правом виходу із Союзу, проіснувавши до самого розпаду СРСР у 1991 році, вона мала б шанс отримати державну незалежність і навіть вступити до складу Фінляндії на правах губернії або – як Аландські острови – на правах автономії.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram