Хоч як не крути, а вплив Росії на нашу внутрішню ситуацію лишається величезним. Ігнорувати його неможливо, краще зрозуміти його сутність і межі можливого.

Хоч як не крути, а реалії геополітики, історії та логіки залишають тільки чотири підходи, чотири варіанти дій Росії щодо України. Кремль не всемогутній, у нього обмежений набір інструментів. Та й ті інструменти ще треба вміти застосувати.

Перший підхід: партнерство, рівноправне співробітництво, заради спільного блага – як між Німеччиною та Францією, наприклад. Принаймні, як між США та Канадою. У цьому жорсткому конкурентному світі не припиняється змагання за ресурси й лідерство, точиться боротьба за можливість потрапити до “клубу елітних націй”, об’єднувати зусилля необхідно, бо розвивати високі технології одній Україні не під силу. Одним із варіантів могло стати й прагматичне співробітництво з Росією в передових галузях. Альтернативою для нас є долучитися до Євросоюзу, і, як показала практика, у Європі нас чекають не дуже охоче, а Росії з утвердженням путінського режиму – ще менше потрібна Україна-суб’єкт.

Інтеграція, партнерство – це шлях демократичних держав. Тоталітарні режими здатні лише поглинати одне одного.

Другий: холодний мир, розлучення, з “евакуацією” тих, кого в РФ називають то “соотєчествєнніками”, то “русскоязичним населенім”. Свого часу імперія заохочувала розселення титульного етносу на периферію, задля “цементування” приєднаних територій. Але демографічна проблема в Росії вже переросла в етнодемографічну катастрофу. У них там і без того дуже низька щільність заселення, навіть у цілком придатних для життя з кліматичних та інших природних умов регіонах, але на південь і південний схід від Росії перенаселені азійські країни. Люди без землі поволі переселяться на землю без людей. Вже за одне-два покоління Росія опиниться в становищі Латвії, де некорінне населення становить майже половину мешканців країни, і від Росії залишиться одна назва.

І в 2006-му році російський уряд вже намагався запустити програму репатріації співвітчизників. Не вийшло – лише кілька тисяч мешканців України виявили бажання шукати кращої долі в Росії, що краплина в морі порівняно з сотнями тисяч мігрантів із Середньої Азії, які ніяк під визначення “соотєчєственніков” не підпадають.

Третій: “керована самостійність” або “Малоросійське генерал-губернаторство”. Україна формально лишається незалежною, з усіма атрибутами державності (прапор-гімн-герб-президент), але “ярлик” на правління президент України має отримувати від Кремля. Таке теж намагалися впровадити – для цього всіляко спонсорували (щонайменше, інформаційно) проросійські партії і політичні рухи, і майже досягли успіху: палко підтримували кандидатуру Януковича. Та він в підсумку виявився – в Кремлі вже визнали це постфактум – поганим генерал-губернатором. Врешті Кремль опинився у розбитого корита після Революції Гідності і вдався рішуче впроваджувати останній з чотирьох варіантів – найжорсткіший, найгірший.

Четвертий: “ельзас-лотарінгія”. Застосовуючи як збройні сили та спецслужби, так і підконтрольні ЗМІ та проросійські сили, відокремити деякі регіони від України. Зрозуміло, що шляхом бліцкрігу захопити всю Україну вони не лише не в змозі, хоч як би їм не кортіло, у них забракне сил вкотре привести українців до покори. Після 2014 року кремлівським яструбам стало ясно, що матимуть справу зі збільшеною у 43 рази Чечнею.

Але Крим, Севастополь, Донбас, а в перспективі ще які-небудь південні чи східні регіони – дуже велика спокуса для закликів про розширення “русского міра”. На цьому рубежі їхні амбіції поки що й зупинилися.

Що далі? Нічого нового в Кремлі не вигадають.

Повернути контроль над непокірною Україною через проросійські політичні сили? Вибори до Верховної Ради показали вагу цих сил, вона більша від нуля, але явно не загрожує нашій державності. Російським політологам доведеться звикати до появи міцної не прозахідної і не проросійської прагматичної політичної сили, що не вписується в їхні уявлення про політику, але впливати на який їм теж не вдасться.

“Перезавантажити” відносини з Україною після цьогорічної зміни керівництва? Схоже, до цього вже здійснюються кроки. Та вповні варіант взаємовигідної співпраці двох країн не вдасться найближчі два-три десятиліття. І не лише через глибоку рану, заподіяну агресією, і навіть не після повалення сучасного кремлівського режиму з обов’язковим поверненням загарбаних територій, хоча це й необхідна умова. Відсутні об’єктивні передумови. Цивілізація – не в Росії, і ми не просто навчилися йти до неї самостійно, без опіки з Москви. Україна вже значно випереджає її в цьому. Ба більше, ми вже стали однією з трьох реальних геополітичних сил, що впливають на розвиток подій на всьому пострадянському просторі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram