Днями білоруський посол у Москві Володимир Семашко заявив, що триває певна робота над проєктом поглибленої інтеграції Білорусі та Росії. Окрім бажання створити уніфіковане податкове законодавство, єдиних ринків нафти, газу й електроенергії, ця інтеграція передбачає спільний для двох держав уряд і парламент. Також Семашко додав, що з 31 підготовленої дорожньої карти щодо інтеграції 20 уже “абсолютно узгоджені” за підсумками недавньої зустрічі прем’єр-міністрів двох країн.

Інтернет забив на сполох: посадовці намагаються відродити Радянський Союз, а президент Білорусі Олександр Лукашенко порушує свою обіцянку не йти на ніякі домовленості з РФ, якщо вони порушуватимуть суверенітет Білорусі. І українцям теж не до вподоби ідея збільшення кордону з Росією на понад тисячу кілометрів. Наші експерти називають свіжі новини про інтеграцію “здачею Білорусі” та проводять аналогії між нею та “горезвісною формулою Штайнмайєра”.

Насправді, у заяві білоруського посла немає зради. Чому? Здача країни таки була, але не вчора чи позавчора, а щонайменше 20 років тому.

По-перше, домовленості про інтеграцію були підписані 9 грудня 1999 року, а не вчора. Тоді угода про створення Союзної держави Росії та Білорусі підписали президенти обох країн. Ці домовленості передбачали все, про що говорять сьогодні. Нічого нового не було сказано чи підписано. Уже 20 років країни працюють над проєктом, і лише днями, коли Семашко нагадує про нього, усі раптом починають бити на сполох.

По-друге, уже давно важко знайти межі втручання Росії в білоруський суверенітет. Досить згадати історію викрадення українця Павла Гриба. Хлопець поїхав на побачення до своєї дівчини в білоруський Гомель. 24 серпня 2017 року його викрали ФСБшники й вивезли в Росію. Так Гриб став бранцем Кремля.

Питання: чи можливо, щоб спецслужби іншої країни викрадали людей на території суверенної держави? Гадаю, що ні. Тим паче, що білоруські правоохоронці так і не спромоглися прокоментувати інформацію про викрадення. І це не перший, і не останній факт втручання РФ у справи Білорусі.

По-третє, соціологічний фактор. У 2017 році, за даними “Білоруської аналітичної майстерні”, саме президент РФ Володимир Путін був найпопулярнішим політиком серед Білорусів – за нього проголосувало 65,7% респондентів. Тоді як дослідження “Незалежного інституту соціально-економічних і політичних досліджень”, що проводилося роком раніше показало, що в Лукашенка всього 29,5% підтримки. Хіба ці рейтинги не були поганим знаком? Але всі дружньо вирішили не звертати на них уваги.

Ще на початку 2019 я переглядав відео одного з білоруських влогерів, де той розпитував пересічних людей: “Ви за чи проти інтеграцію з РФ?” Там думки розділилися приблизно 50 на 50. Назвати це відео неспростовним доказом про лояльність білорусів до союзу з РФ важко, але все ж воно непогано відображає суспільну думку та мотивацію населення для інтеграції.

До чого це я пишу. Виклику існування суверенітету Білорусі як такого вже ось понад 20 років, а свіжа заява про розвиток у напрямку інтеграції не містила в собі нічого супернового. Ще договір про створення Союзної держави Росії та Білорусі 1999 року дав старт фактичному поглинанню Білорусі РФ.

Путін давно мріє очолити супердержаву на зразок Радянського Союзу. Він неодноразово заявляв, що, на його думку, саме розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. І от Білорусь може бути для Путіна непоганим плацдармом для відновлення “історичної справедливості”.

Зі свого боку активне обговорення “свіжої” новини про поглиблення інтеграції може стати тривожним дзвоником, щоб замислитися там, у Білорусі. Питання, хто саме почне думати – риторичне. Досить заїкнутися Путіну про “світові ціни на енергоносії”, як білоруський президент одразу ладен і душу дияволу продати.

Тому подальша доля країни в руках звичайних білорусів і їхньому бажанні відстоювати незалежність. Зараз у соцмережах щодня натикаюся на купу дописів небайдужих громадян РБ з патріотичними меседжами. Надіюся, що вся ця історія не закінчиться проактивною позицією в Інтернеті, і білоруси відстоять свою державу в реальному світі. Можливо, мої сподівання певною мірою наївні, але мені б не хотілося, щоби кордон України з Росією (або з якимось іншим імперським Кремлівським покручем) збільшився на понад 1 000 кілометрів.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram