На моєму підвіконні завжди лежать скибки хліба, які я потім віддаю птахам або везу в село, щоби згодувати куркам. Так було й буде завжди. Я не можу викинути хліб у смітник, хоча кілька разів пробувала це зробити: моя рука клякне, я завмираю на кілька секунд і все-таки повертаюся до підвіконня. Хліб не можна викидати. Це те, з чим я живу й те, з чим житиме, мабуть, мій син.

Мої батьки все життя сушили хліб, який не з’їли, а потім вивозили його своїм батькам у села: тато – на Черкащину, мама – на Київщину. Моїх дідусів та бабусь уже немає на цьому світі, проте батьки продовжують зберігати хліб. Вони вивозять його на дачу та згодовують курям.

Я змалечку звикла до підвіконня, на якому між горщиків квітів та грон калини в скляній банці лежали скибки білого та чорного хліба. Не з’їв – поклади сюди. Це було неписане правило, у якому я ніколи не бачила нічого незвичайного. Цікаво, що мої родичі також привозять нашим курям “гостинці” – збирають зачерствілий хліб протягом тривалого часу, складають у великі пакети, а потім везуть нам у село. Здавалося б, марудна справа. Проте це та звичка, яка триває все життя та передається з покоління в покоління. Хліб збирають і старші, і менші родичі.

Нещодавно я була подумала, що, мабуть, наша родина трохи дивакувата: ну кому з містян спаде на думку зберігати хліб, який не доїли? Значно простіше викинути його та не морочити собі голову тим, де зберігати та куди потім дівати. Отже, я вирішила провести невелике опитування у Фейсбуці на тему “Що ви робите із хлібом, який не з’їли?”.

Понад сотню відповідей – картина однозначна: українці надзвичайно рідко викидають хліб, це скоріше виняток, аніж правило. Хтось згодовує його голубам чи собакам, хтось – сушить, а потім перетворює на панірувальні сухарі, хтось зайвий хліб зберігає в морозильній камері, а хтось призвичаївся купувати його рівно стільки, скільки потрібно для споживання. Було багато й тих, хто віддає його своїм родичам, які живуть у селі. Тобто, наша сім’я нічим не особлива. Кілька людей відверто зізналися, що іноді змушені його викидати. “Щоразу відчуваю велику провину, коли кладу хліб у смітник”, “На жаль, у деяких випадках доводиться викидати. У такі моменти відчуваю себе останньою сволотою”, “Щоразу викидаю й картаю себе за таке марнотратство. З дитинства привчений хліб не викидати, але в Києві його немає кому віддавати, тому це все дуже травматично”, – зізналися опитані.

Отже, для українців і досі хліб – це щось більше, аніж продукт, що випікається з борошна. Ми дуже часто вимірюємо ним наш власний добробут. “Нема за що хліба купити”, – говоримо тоді, коли не вистачає грошей на прості людські потреби. “Він їсть бутерброди з ікрою”, – говоримо про тих, хто живе в достатку. А дуже заможні люди, які колись вирвалися з бідності, замовляють собі “золоті батони”. Цим вони хочуть похизуватися перед самим собою та іншими: “Дивіться, у мене вдосталь хліба. Він у мене з золота. Я багатий”.

Варто зазначити, що наше покоління ще з дитячих років привчали до того, що хліб святий. Як тут не пригадати вірші, які ми вчили в школі? “У стінах храмів і колиб сіяє нам святково, //як сонце, випечений хліб і виплекане слово” (Дмитро Білоус). “Не кидайсь хлібом, він святий! – //В суворості ласкавій, //Бувало, каже дід старий // Малечі кучерявій” (Максим Рильський).

Саме з хлібом пов’язано безліч українських народних традицій. Деякі з них пішли в небуття, а деякі й досі використовуються в сучасному житті. Наприклад, хліб і досі відіграє важливу роль у весільних та поховальних обрядах. На сучасних весіллях основним традиційним весільним символом, без якого неможливо проводити головні обрядові дії, залишається коровай. Навіть приготування весільного хліба – ціле дійство. Наприклад, ми знаємо, що його мають пекти щасливі в шлюбі жінки. А Великдень? Хіба ми можемо уявити це свято без обрядового великоднього хліба – пасок? Навіть дуже заклопотані жінки намагаються залишити всі свої справи та власноруч спекти хліб. Які б технології не з’являлися в нашому сьогоденні, є те, що залишається незмінним: таїнство випікання пасок. Це завжди свято, що зближує всю родину.

На превеликий жаль, хліб – це не завжди питання народних обрядових звичаїв. Це – наша генетична пам’ять про Голодомор. Тому ми, сучасні українці, і досі не можемо викинути шматки зачерствілого хліба в смітник. Отой кусень пшеничного міг би комусь врятувати життя, отой шматок батона в голодному 1933 році міг зробити когось дуже щасливим. Усі ми пам’ятаємо Голодомор, комусь із нас розповідали дідусі та бабусі, хтось цікавився історією рідного села, хтось зі сльозами на очах занурювався в сторінки книг дослідників цієї трагедії.

Голодомор – це той біль, який завжди з нами. Ми й досі травмовані, нам і досі болить. Хліб на підвіконні – це також символ того, що ми пам’ятаємо й не забудемо.

Зараз День пам’яті жертв голодоморів. Цьогоріч пам’ять жертв політичних репресій вшанують 23 листопада. На наших підвіконнях біля грон калини, біля яблук, біля банок із черствим хлібом з’явиться свічка пам’яті. І саме в ці дні варто задуматися над тим, що ми, українці, маємо бути добрішими один до одного, маємо бути співчутливими та людяними. Ми не повинні забувати про те, що наша історія й досі трагічна, і досі є ті, кому не вистачає звичайного хліба.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram