Чого ми не знаємо про себе?

Як правило, український переклад безнадійно відстає від російського з причин уже всім відомих – не надто високих темпів українського книгодрукування. Не скрізь і не завжди, але. Приміром, якось наприкінці 1990-х, коли з укркнигою було ще гірше, провідні праці Томи Аквіната зусиллями видавництва “Основи”, українською вийшли в книгодрук раніше від російських перекладів.

Перекладна література – це важливий чинник властиво літературного процесу. По-перше, український автор так чи інакше навчається від кращих зразків світової літератури. Досвід прочитання нових нобелівських лавреатів і просто топімен на іноземному ринку ніколи не минається безслідно у плані виправ властиво укрписьменників. По-друге, гарний, кваліфікований та ерудований перекладач – це практично майже як автентичний письменник. Дуже часто люди покладають власне життя саме на творчість перекладу, яка передбачає креатив та інтерпретацію, практично не залишивши власної літературної спадщини. Коли це виявляється справді так, то, по-третє, від файного іноземного перекладного роману, вірша та поеми виграє властиво читач. Шедеври поліпшують як інтелект, так і смак публіки.

Коли ми розпочинаємо говорити про сучасну літературну Францію, то одразу змушені визнати: Франція є Франція, це завжди було й буде або секс, або соціальний роман із елементами стабільного національного духу “рівність, свобода, братерство”. Цілком відповідають цьому “французькому літературному канону” лідери французького книжкового дискурсу постмодерніст Мішель Уельбек та експолітолог Фредерік Беґбедер. Однак має Франція і на пів покоління молодшого автора Ґійома Мюссо, проза якого дещо не вписується в стандарти наших уявлень про Репюблік Франсез. До речі, із шістнадцяти романів цього знакового автора, з порядковим номером у табелях популярністю у Франції під №2, три романи вже перекладені українською. Та якщо його хітовий роман “L’appel de l’ange” (“Поклик янгола”) вийшов друком ще 2015-го, то цьогоріч маємо і українське “Після” (“Et après…”), роман перекладений Мариною Євтушенко (екранізований, із Джоном Малковичем у головній ролі) та новий роман від Мюссо “Дівчина та ніч”.

Читайте також: Фредерик Беґбедер: Я пишу, щоб зрозуміти, хто цей покидьок

У ХІХ сторіччі, коли реалізм намагався виборсатися зі шкаралупи романтизму та символізму, щоб запанувати надовго, у будь-якій шанованій літературі, крім героя та героїні, завжди бували присутні ще принаймні два неживих та важливих: роздуми про життя і смерть. Складно уявити без елементарної мудрості про життєдайність життя та кінцеву невідворотність смерті “Собор Паризької Богоматері” Віктора Гюго, “Війну і мир” графа Льва Толстого, та навіть “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” від українця Миколи Гоголя. Література ХХ сторіччя завважала, що виросла з шортиків міркувань про основи світобудови, парадоксальність життя і неприродність для розвиненого героя-інтелектуала смерті як факту. Тим цікавіше, що наприкінці першої чверті ХХІ сторіччя, коли література виростає з клоунсько-буфонадських штанців постомодерну, проза знову заговорила на вічні теми. Ґійом Мюссо звертається до цієї тематики в надзвичайно оригінальний спосіб.

“Et après…” (2004) у кінематографічній інтерпретації отримав нехитру назву “Заручник смерті”. Та хоча й справді події в романі Мюссо розпочинаються “після” краще “Et après…” перекласти як “І після”. Події легкого трилеру відбуваються не у Франції, а в сучасних США. Головний герой Натан Дель Аміко зовсім не нагадує Жана Вальжана від Гюго або льотчика від Екзюпері, це є такий собі радше “новий Великий Гетсбі” Френсіса Скота Фіцджеральда, чи в гіршому випадку – хтось із напівпролетарських героїв іншого американського автора Джона Стейнбека, якому поталанило “вибитися в люди”. Ми в цій сторі опиняємося “після” практично на першій сторінці читання. Із Натаном уже відбулося декілька катастроф та тріумфів. Він соціально та професійно переміг “систему”, долю та власного родовитого тестя, на спір із останнім отримавши помешкання в будинку, де мешкали Ріта Гейворт та Дастін Гоффман. Він уколошкав бідність своєї матері-одиначки та надолужив проблеми з генетичною неповноцінністю у світі еліти статками, які Натан не припиняє отримувати, заслуживши визначення “адвоката, що не програв жодного процесу”. З іншого боку, Натан уже втратив найдорожчих людей: рідна мати померла, син помер немовлям, а дружина Мелорі, донька мільярдера Векслера, залишила чоловіка на самоті, в розпачі та посеред невимовного страждання.

Свобода та родинні цінності – такі дві, парадоксально протилежні, але дивовижно сумісні чесноти є найважливішими у світі сучасного успішного міщанина. Ані невиправні втрати близьких, ані поява на горизонті боротьби за життя та кар’єру дивовижного “приятеля”, лікаря-хірурга Ґудріха, здається, неспроможні вибити Натана з сідла, змусивши замислитись над тим, що таке життя і що є смертю. Навіть коли таємничий Ґудріх передбачає, а властиво ледь не провокує смерть руками самого Натана, герой-егоїст із мангеттенського істеблішменту продовжує повторювати як мантру: “Ви не могли знати”. Отут насправді й спрацьовує назва, бо починається читачеве з головним героям “опісля”. І раз… І після… Натан ніби робить крок, який вимагає за інерцією таких же фантастичних відрухів душі в майбутньому.

Натан Дель Аміко залюбки слухає Леонарда Коена, бо він із фонотеки коханої Мелорі, але в подальшому ностальгує за “Бі Джіз”, “Даєр Стрейтс” та “Пінк Флойд”. Щось змусить Натана розпочати жити не заради самого себе? Хтось примусить адвоката почати процес розглядання в собі не нарциса, але гуманіста.

“Наче шукач затонулих кораблів, він пірнув був по неї в глибину вод озера Сенкеті-Хед. І це зробило його любов непорушною”, – зізнається Ґійом Мюссо.

Це “після” нагадує різдвяну казку, адже події втрати та побудови взаємин між героями невпинно наближаються в 20-ті числа грудня. Та чи смакувати нам гепіенд від учня Володимира Набокова? Справді, а що, коли у світі справді існують люди, яким про власні здібності відомо набагато менше, ніж про те, що завтра станеться з оточенням? Що, якщо це ми? Про те, що ми знаємо чи ні про самих себе, а також про те, як швидко та безповоротно може змінитися наша поведінка, доля і життєвий фарт завдяки форс-мажорним обставинам, спонуканим власним характером, про хитке співвідношення гойдалки “життя і смерть” розповідає “Et après…” від Ґійома Мюссо. Нового в цій історії для українця те, що нарешті ми читаємо модного та здалого письменника-сучасника (письменник Ґійом Мюссо народився 6 червня 1974) разом із усією читачкою-планетою, а не, як у випадку з Девідом Мітчеллом, і новинки, і “класику” від якого доводиться шукати в магазині “Ґренка” російською, очікуючи на переклади українською… А от з перекладом психологічної драми Ґійома Мюссо “Дівчина та ніч” (2018) від Елли Євтушенко, схоже, ми таки випередили росіян.