5 вересня 1918 року Рада народних комісарів більшовицької Росії ухвалила постанову про “Червоний терор”. Це стало початком масових “законних” розстрілів, катувань та ув’язнень багатьох людей, оголошених класовими ворогами. Під репресії потрапляли всі: діти, чоловіки, жінки й старики.

Насправді терор в Україні розпочався ще в січні-лютому 1918 року, коли загони червоних на чолі з Михайлом Муравйовим вдерлися до Києва й вирізали кілька тисяч осіб. Із цього моменту криваве насильство стало основним методом утвердження більшовицької влади. Насамперед у лещата кривавих розправ потрапили священнослужителі, інтелігенція, офіцерство й україномовне населення.

“Не було такого в центрі місця, де б не лежали розстріляні тіла. Однією з таких зон поховань став Маріїнський парк. Закопували ці тіла так, щоб їх не було видно, трохи присипаючи землею. І коли більшовиків звідси вигнали, то зберігся такий запис: “Трупний запах два роки отруював повітря для жителів Інститутської і Олександрівської (нинішня Грушевського) вулиць. Практично немає такого міста, де б не було цих розстрілів. Просто не скрізь збереглася інформація”, – розповідає директор Музею української революції 1917-1921 років Олександр Кучерук.

Методи чекістів, саме в Україні, вирізнялися неабиякою жорстокістю. Наприклад, у Полтаві вони застосовували середньовічні методи – саджали на кіл, у Катеринославі (Дніпрі) священнослужителів розпинали на хрестах. У Харкові в’язнів скальпували або “знімали рукавички” – надрізали шкіру на зап’ястях і знімали її “ как лайковую перчатку”. На півдні України жертв заковували ланцюгами до дощок і смажили на вогні, морських офіцерів, що потрапляли до їхніх пазурів, опускали по черзі в казан із окропом, потім у море. Майже всюди застосовували метод розірвання тіл лебідками.

Із спогадів очевидців: “Коли вранці я піднявся на місток, то побачив страшне видовище. Звідкись повертався натовп матросів, які несли предмети офіцерської одягу та чоботи. Деякі з них були залиті кров’ю. Одяг розстріляних в минулу ніч офіцерів несли на продаж”.

Історик Сергій Мельгунов так описував одну з київських катівень: “Вся підлога великого гаража була залита кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками. Стіни були заляпані кров’ю, на них поруч із тисячами дір від куль налипнули частки мозку й шматки головної шкіри. Жолоб у чверть метра ширини й глибини й приблизно в 10 метрів довжини був до верху наповнений кров’ю. Поруч із цим місцем жахів у саду того ж будинку лежали поспіхом поверхово зариті 127 трупів останньої бійні. У всіх трупів розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови. Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а відривалися”.

Жертвами “Червоного терору” стала величезна кількість людей. У підвалах чекісти замучили до 50 тисяч осіб. Таку цифру називав радянський історик Олег Мозохін.

А от особлива комісія білогвардійського генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєних різними структурами більшовицької влади тільки в період 1918-1919 років, оцінює кількість загиблих у 1 766 118 осіб: 28 єпископів, 1 215 священнослужителів, 6 775 професорів і вчителів, 8 800 докторів, 54 650 офіцерів, 260 000 солдат, 10 500 поліцейських, 48 650 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 193 350 робітників, 815 000 селян, 355 250 представників інтелігенції. Серед них – ректор Української Академії Мистецтва Олександр Мурашко, письменник Дмитро Маркович, поет Григорій Чупринка, композитор Микола Леонтович, актор і письменник Олелько Островський і тисячі інших.

1 листопада 1918 року у журналі “Червоний терор” чекіст Мартин Лацістак написав:

“Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору”.

До сьогодні історикам не вдалося підрахувати точну кількість жертв більшовицького режиму. Відомо лише те, що кількість забраних життів можна лічити щонайменше десятками тисяч.

Але насправді, “Червоний терор” продовжувався ще багато років. 9, 10 і 14 жовтня 1937 року Особлива Трійка управління НКВС по Ленінградській області засудила до смертної кари 1 116 в’язнів з усього Радянського Союзу, які утримувалися у Соловецькій тюрмі. Кримінальні справи були сфабриковані. Людей засуджували за участь у вигаданих антирадянських організаціях і змовах, надумане шпигунство на користь інших держав, підготовку уявних диверсій і терактів проти керівників СРСР, участь у повстанському русі тощо. 287 жертв були українцями або близько пов’язаними з Україною особами. Їх розстріляли в урочищі Сандармох.

На території Биківнянського лісу, що нині належить до Деснянського району Києва, розташоване одне з найбільших місць поховань жертв сталінських репресій. Масові розстріли і поховання страчених у київських тюрмах людей відбувалися у Биківні з 1937 по 1941 рік. За радянських часів інформацію про це суворо засекретили. Точна кількість жертв, похованих у Биківнянському лісі невідома. Історики пишуть про щонайменше 100 тисяч осіб.

Жертвами більшовицького режиму ставали всі, хто так чи інакше не вгодив тій системі. Тому що створена Леніним, Троцьким, Сталіним система була справжньою вбивчою машиною, запрограмованою на регулярне кровопускання і самознищення.