Деякі слова зачіпають. Незвичайне їх поєдання створює такий собі суперечливий стан: від захоплення до сум’яття у філологічної свідомості. Захоплення, коли хочеш розгадати їхній зміст, пристрасно бажаєш збагнути, що ж криється за тим, що ріже й захоплює вухо водночас. Сум’яття з’являється тоді, коли не знаєш цього слова, воно чуже для твого мовлення, незвичне і, відверто кажучи, незбагненне, недосяжне, маловживане серед твого сильно перемішаного мовного кола.

Ще більший подив виникає тоді, коли про слово (-а) не знає і словник – не завжди словники знають всі слова. Мова прудкіша, вона повсякчас вислизає з безпорадного намагання зафіксувати її академіками, науковцями, словникарями. Словники не встигають зареєструвати всю мовну палітру, гінкий лет живого слова випереджає будь-яку фіксацію цього логосу на папері.

Ще в школі на уроках української літератури нас привчали, наприклад, до важкої та тугої стефаниківської мови: кицки (брили землі), політок (урожай), сми (собі), воську (війську), ні (мене), горівка (горілка), туск (жаль), збавити (знищити, убити), законтентувати (задовольнитися), коби (якби) та багато інших. Важка й туга мова не в значенні негативна, важка у контексті складного психологічного стану його героїв, затиснених у лещатах бідності, пияцтва, світових воєн та історичних катаклізмів. Ясно, що ця мова – вже історичне явище, це словник людини XX cтоліття. Якби такою мовою говорили в Києві, то людину вважали б іноземцем або прибульцем. На заході Україні, мабуть, такими словами ніякого й не здивуєш. Такий він дивний світ слів.

У книжці Валентини Семеняк “На скрижалях часу” читаю назви творів: “Булочка для… Бога”, “Росяницький злодій”, “Посмітюшка”, “Диво різдвяної казки”, “Коли помаранчі падають на дах”, “Хтось і Вишенька”. Нічого такого незвичного в назвах. Іду далі, і тут вони, тутечки виринають чудернацькі слова в змісті книги: “Жінка з блакитної “мотриси”, “Мантелепа з пуделком”. Правда, незвично чути таке міському жителю центра чи півночі? Про схід і південь взагалі мовчу.

От щоб ви думали ховається за цими новими словами? Ніколи не вгадаєте. Адже “мотриса” – це… приміська електричка. Так от просто. А в моїй уяві це поєднання звуків та графічних символів асоціювалося зовсім з іншим поняттям. Так само, як і мантелепа. Хоч із мантелепою тут трохи простіше, адже мені відчувається іронічний підтекст. Так чи інакше, десь приблизно розумієш значення цих слів.

Між мотрисою і мантелепою прірва значеннєва й стилістична. А також це різні оповідання. Коли кажу оповідання, то лукавлю, це саме життя, записане на папері. Так-так, і це не іронія, не сарказм. Гортаю книжку Валентини Семеняк і відчуваю, як крізь моє єство проходить саме життя, як воно пульсує, мов кров по венах, як воно б’ється, мов серце в грудях. Так тонко та вміло письменниця схоплює життя у всіх його неповторностях і яскравостях, такий із неї тонкий спостерігач, що аж мурахи по шкірі.

Прикметно, що у пані Валентини, у її оповіданнях, (написаних у різний час: окремі з них – в Індії, Болгарії, Канаді, значна частина – в Україні) нема ніяких -ізмів. І тут читач може підставляти за бажанням: модернізм, постмодернізм, імпресіонізм, експресіонізм, дадаїзм, кубізм та ще якийсь літературний -ізм. Для підкованого читача її тексти можуть здатися сильно простими й дуже зрозумілими, із прозорою мораллю і вчинками героїв. Але ж усе геніальне – просте, і мораль нам треба нагадати, і вчинки героїв чомусь таки вчать, а не тільки показують поганий приклад, як у більшості сучасних авторів.

Читаю життєві історії авторки й переношуся в село, де все чисте: повітря, вода, земля, продукти, й інколи люди. Її оповідання не читаєш, а п’єш, мов кришталево чисту воду з джерела, із сільської криниці. Це проза села, нашого коріння, яке ми загубили і чи згадаємо колись? Так-так, згадаємо, бо є тексти Валентини Семеняк, які нам про це нагадають.

Що ж заховано в її оповіданнях? Книжка хоч і груба, має добротні триста з хвостиком сторінок. Усі її оповідання дуже життєві, я б навіть сказав житейські. Уже згадуване оповідання – “Жінка з блакитної “мотриси” – про зміни в ландшафті й житті, мотриса стукотить по колії, і життя головної героїні також плине з цієї мотрисою, її спогади і те, що вона виїхала за кордон, і те, що все тут уже давно помінялося з часу її виїзду, а мотриса й далі собі їде заданим маршрутом туди й назад.

Так сталося, що незвичні слова, діалекти трапилися саме в оповіданнях присвячених емігрантській тематиці. Тільки жінка з мотриси таке меланхолійно-тужливе оповіданнячко, а “Мантелепа з пуделком” навпаки гумористичне. У ньому показано, як вихідці з України забувають про неї, їй вона стає чужа з часом. Сюжет дуже простий: з Німеччини в рідне село повертається дівчина зі своїм чоловіком-німцем на дорогому “Лексусі”. Усе село на вухах, адже вони такого не бачили й не чули. До мами приїхала донька зовсім інша, якою вона була колись в дитинстві. Мама почала називати її, як тоді колись – Кася, а вона їй це заборонила, і взагалі відреклася від матері. Усе переповідати не буду, але в кінці Бог, чи то природа, чи то авторська фантазія карає Фріца (чоловіка головної героїні) та Кассандру. Закінчення вже аж зовсім несподіване, принаймні для моєї філологічної свідомості.

У Валентини Семеняк є такий ефективний і ефектний спосіб впливати на читача: у своїх оповіданнях вона створює несподіванку. Неясно, що ж там буде в кінці оповідання, і тому хочеться швидше дізнатися, чим авторська інтрига закінчиться.

Обійняли ви б на вулиці безхатька й подарували би йому квіти? Авторка каже: “Це можна дуже легко зробити, якщо в цій людині ти побачиш… Бога, себто Боже створіння. Перед тобою не посмітюшка, як ти собі вигадала, придивись уважніше. Насправді в тебе екзамен. І від тебе зараз залежить, як складеться подальше життя цієї людини”.

Або якщо сусід руйнує новенький автомобіль. П’яний Сидір Галущенко на своєму горбатому “Запорожці” руйнує нову “Мазду” головного героя Дмитра. І головний герой водночас розмовляє із сестрою і запевняє її, що все матеріальне – тлін, і коли він споглядає картину трощення нового авта: “Юнак не мав сили навіть крикнути – він тихо застогнав і опустився на підлогу. – Дмитре, Дмитре! – голосно линуло зі слухавки. – Що сталося, Дмитре? Це був голос Лариси. Дмитро підніс до вуха слухавку, зібрався докупи і вимовив страдницьким голосом: – Все добре. Нарешті вже я вільний і спокійний. То на чому ми там зупинилися?”

Ось таке буддійсько-медитативне сприйняття світу, яке прослідковується в одних оповіданнях письменниці: “На скрижалях часу”, “Писана торба” і християнсько-метафізичне з домішками толстовського вчення у інших оповіданнях, мова зокрема про: “Іспит совісті”, “На все воля Божа”, “Булочка для… Бога” та багато-багато інших. За моїми підрахунками в книжці 41 оповідання. Словом, є що почитати і над чим помізкувати.

Обдарована жінка Валентина Семеняк експериментує з темами, з діалектами, з людськими долями. Її оповідання зачіпають, хвилюють, змушують замислитися над власним наповненням. Її оповідання наповнюють змістом і душу, і серце, і все таким чистим та прозорим у світлі її творчості.

Хотів би ще нагадати читачам біографію пані Валентини.

Письменниця походить з родини Штангей. Народилася майбутня мисткиня у місті Тальне, що на Черкащині. Закінчила Мошурівську середню школу. У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка студіювала журналістику. Член НСПУ та НСЖУ. У творчому портфоліо пані Валентини багато літературних нагород та відзнак. Вона лавреатка літконкурсу гумору та сатири в Сполучених Штатах Америки (1999 рік); перемогла в Міжнародному літературному конкурсі “Православна моя Україна” (2008-2009 роки); дипломантка XIII Всеукраїнського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска (2009 рік); переможиця Всеукраїнського фотоконкурсу “Молода Україна ” (2008 рік); лавреатка Всеукраїнського конкурсу гумору та сатири імені Миколи Лукаша (2010 рік).

Також переможиця Всеукраїнського конкурсу “Глибини мови”, літературного змагання “Усі ми родом з дитинства” та Міжнаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” (2012 рік).

Валентина Семеняк є лавреаткою обласної премії імені Іванни Блажкевич (“Спитай у свого Янгола”, 2013 рік), Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких (2015 рік). Також вона виборола спеціальну відзнаку “Вибір продюсера” в номінації “Кіносценарії” на Міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова” (2016-й рік).

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram