“Захар Беркут” – гучна кінопрем’єра цього жовтня. Не знаю, що саме: реклама на телебаченні, пивний спонсор чи шкільна програма з літератури тому причиною, але принаймні в одному кінотеатрі в спальному районі Києва ще з обіду п’ятниці були випродані геть усі квитки на вечірні сеанси.

Моє карпатське дитинство було сповнене бабусиними казками, і серед них історії про страшних жорстоких монголів, які не змогли пройти Карпати, посідали поважне місце. Тоді дітей ще так не берегли від всього страшного, а крім того, бабуся мала цікаву звичку переказувати класичні тексти у формі казки. Як виявилося у 7 класі – повість Івана Франка була одним з них.

Фільм Ахтема Сеітаблаєва і Джона Вінна має до оригінального тексту Франка десь такий самий стосунок, як бабцині казки. Себто найзагальніший сюжет і ключові герої збережені, але ЗНО ви по ньому не здасте. Утім, думаю, Іван Якович був би не проти. Сам він писав цю книжку, так би мовити, нашвидкуруч – за півтора місяці, щоб узяти участь у конкурсі часопису “Зоря”. А потім вона несподівано стала однією з найуспішніших в усій українській літературі.

Що треба обов’язково сказати про цей фільм? Знаєте, він попросту дуже красивий. Від карпатських панорам захоплює дух. Костюми не просто колоритні, вони ще й зроблені дуже добре (аж так, що жодна перука не здасться вам перукою!). Ну, а середньовічні герої такі, якими мають бути середньовічні герої в історичному екшні: чоловіки міцні, жінки прекрасні. Думаю, фільм навіть занадто красивий. Зовсім трішечки. Десь на тій межі, де історичне переходить у мітичне, а далі просто у фентезійне. І в якийсь момент ви ловите себе на тому, що ось зараз по цих горах бігтиме не Максим та Іван, а Фродо з перснем і вся його різношерста компанія.

Ще впадає в очі акторська гра. Це таке дещо дивне відчуття, коли кіно начебто українське, але особливих претензій до гри акторів нема. Секрет простий: ключові актори – не українські. На головні ролі запрошені голлівудські “зірки другого ряду”. Як це? Це коли фейс ви впізнали, а от героя назвати не можете.

Найвідоміший пересічному глядачеві, вочевидь, той самий термінатор Т-1000 Роберт Патрік (Захар Беркут). Відразу за ним – Томмі Фленаган (Тугар Вовк), який, виявляється, грав у багатьох фільмах, які я бачила. Тільки ж не питайте мене, кого. Інші ключові герої: Максим – Алекс МакНіколл, Мирослава – Поппі Дрейтон (відома за фентезійним серіалом “Хроніки Шаннари”, тому, напевно, вона так добре стріляє з лука), Іван (старший брат Максима) – Рокі Маєрс, “протокозак” Богун – Олівер Тревена. Ну, і врешті хан Бурунда – Цегмід Церенболд, кажуть, зірка монгольського кіна.

Словом, на першому плані жодного українця… Добре, що у фільмах такого штибу є багато другорядних ролей. І вже там ви знайдете Олега Волощенка зі “Сторожової застави”, Андрія Ісаєнка з “Кіборгів” і Олега Стефанова з “Гуцулки ксені”.

Тут хотілося би окремо підкресли, що в такому доборі акторів я не бачу жодної зради. Як і в тому, що сама стрічка знята англійською, а в українському прокаті вона йде в дубляжі. По-перше, українських грошей у фільмі менше третини. По-друге, все це дозволить продати фільм в інші країни й не лише витратити гроші, а й заробити. Чого, власне, всі ми й прагнемо.

Із мінусів варто зазначити те, що при всій своїй красі фільм трохи затягнутий. Всі ці прекрасні краєвиди Карпат, біг по лісах і пасторальні замальовки громадського життя Тухлі й сімейного щастя Івана Беркута не просто раз-по-раз нагадують глядачам фентезійний світ якого-небудь “Володаря перснів” (без ельфів, але їх цілком успішно замінюють ці дивні люди зі своєю релігією), вони також займають екранний час. Так що до центрального конфлікту зі зрадою Тугара Вовка стрічка підходить вже тоді, коли за глядацьким відчуттям слід би було наближатися до розв’язки. При тривалості понад 2 години, хвилин 20 з фільму цілком можна було б і вирізати.

Підсумовуючи, можна сказати, що четвертий повнометражний фільм Сеітаблаєву цілком вдався. Може, це все ще не українське “Хоробре серце”, але він уже зовсім близько. Чекаємо!

P.S. На хвилі загального захоплення ледь не забула згадати ляп, який, напевно, цілком можна порівняти з перукою Алли Горської в “Забороненому”. Це ботокс (чи інші речовини), яким по саму зав’язку “накачане” обличчя виконавиці ролі Ради Елісон Дуді. В контексті середньовічних Карпат виглядає дуже недоречно і попросту смішно.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram