Володимир Боровиковський. Мистецтво українського художника Володимира Боровиковського має глибокий філософський, естетичний і релігійний сенс. Живописець був і є неперевершеним майстром сентименталізму і, водночас, яскравим представником ампіру. У його життя дивно вплелися яскраві сюжети, із яких можна було написати не одну картину буття. Талант-самородок і високопоставлені покровителі, відсутність академічної освіти і навчання у кращих майстрів, розквіт таланту і прихильність публіки, відхід з іконопису в портретний жанр, а звідти – в містицизм, гучна слава і слідом за нею забуття. Скромний іконописець, художник при імператорському дворі, містик – це все про нього.
Володимир Лукич народився у Миргороді 4 серпня 1757 року. Тихе і мальовниче містечко, в якому роки юності майбутнього художника пройшли непомітно. У той час місто було центром козацького полку із резиденцією в Сорочинцях. Населення – переважно козаки і козацька старшина, яку прирівнювали до дворянства. До якого прошарку населення відносилась родина Володимира – достеменно не відомо. Проте його батько Лука Боровик і ще двоє його старших синів Василь та Іван розписували ікони в місцевих церквах. Володимир продовжив родинну справу та зайнявся церковним розписом. Його ранні роботи – яскравий приклад українського бароко.
Одного дня доля круто змінила життя Боровиковського. Художник був близьким другом Василя Капніста, очільника дворянства Миргородщини. І за його проханням Володимир розписав два панно для оздоблення палацу, в якому мала зупинитися імператриця Катерина II (у 1787 році вона здійснила подорож через Україну в Крим). Тож на одному з полотен була зображена цариця, яка роз’яснювала свій наказ грецьким мудрецям, а на іншому – написаний Петро І в образі орача і Катерина ІІ – сіяльниця. Імператрицю, яка була поціновувачкою мистецтва, роботи майстра неабияк вразили. Зустрівшись із Володимиром, вона йому наполегливо радила їхати до Петербурга в Академію мистецтв. Це був майже наказ і не підкоритися йому – означало згубити свій талант. Адже всім було відомо, що відмова від царської “милості” то згуба всього життя.
У 1788 році Володимир Боровиковський їде до Петербугрга. Там розпочинається новий період плідної праці, яка поставить його ім’я поряд із найвидатнішими тогочасними портретистами.
Але двері Академії мистецтв виявилися зачиненими для майстра. Йому 31, для академії він застарий. Перші вісім років прожив Володимир Боровиковський у будинку Миколи Львова, одного з найяскравіших і різнобічних представників Просвітництва. Завдяки йому художник опинився у колі мистецької богеми. Приватним вчителем Боровиковського став відомий австрійський професор портретного живопису, майстер парадного портрету Йоганн Баптист Лампі. Згодом, ще одним наставником став вчений Імператорської Академії мистецтв Дмитро Левицький.
Ще один життєвий поворот – і художник пише у 1794 році портрет імператриці у Царському селі. Робота виявилася незвичайною, камерною і ліричною. Пізніше, коли Пушкін писатиме “Капітанську дочку”, словесно зобразить Катерину саме такою, як написав її Володимир Лукич. Вже за рік Боровиковський отримає звання академіка.
У 1798 році Йоганн Лампі покинув назавжди Петербург і повернувся до Відня, свою ж майстерню він подарував Володимиру. В ній художник прожив усе своє життя.
Його запаморочлива слава була яскравою, але недовгою. У 1802 році він став радником Академії мистецтв. Замовлення на портрети сипалися звідусюди, він писав великих князівен, дочок Павла І, його дружину Марію Федорівну, самого імператора. Природно, слідом за членами імператорської родини позувати Боровиковському поквапилися придворні високопоставлені особи, серед яких Лопухіни, Гагаріни, Куракіна. І всі як один жадають портрет пензля Боровиковського.
Художник блискуче проявив свою майстерність у різних портретних формах. У його творчому доробку є камерні, парадні портрети, монументальні й інтимні роботи, а ще мініатюри. У цих полотнах простежується зміна тогочасних епох – від класицизму до ампіру.
Високо цінувалися його парадні портрети дипломата Олександра Куракіна, таємного радника Дмитра Трощинського, тюркського принца Муртази Кулі-Хана. Тільки за один портрет Куракін заплатив художнику 700 рублів. На той час це були великі гроші: наприклад, професор за рік своєї роботи отримував 2 тисячі рублів.
Не менше цінувалися інтимні жіночі портрети Боровиковського. Це насамперед знаменитий портрет Марії Лопухіної, а також зображення Олени Наришкіної, Катерини Арсеньєвої, Ольги Філіпової, через які художнику вдалося навдивовижу тонко передати невловимий трепет душевного життя жінки. Жіночі інтимні портрети об’єднує ніжне поетичне почуття, ставлення до жінки, як до Музи.
У 1802 році художника запросили до оздоблення Казанського собору в Петербурзі. Дев’ять років віддав митець цій справі. Але постійна заздрість, інтриги призвели до того, що його ім’я та його багатолітній труд несправедливо відсунули на задні лави. За всі старання він отримав лише діамантовий перстень.
В Академії його не любили, все життя вважали чужинцем і ледь не тицяли в обличчя його “малоросским происхождением”, “выскочкой”. А все було спричинено звичайною людською чорною заздрістю. Адже він, самоук, зумів досягти таких висот, що їм, ученим, лише мріялися.
Художник страждав депресіями, зловживав оковитою. Галасу, метушні не любив, через те жив самітником. І хоча у своїх творах він передавав красу жінок, називав їх німфами і музами, у житті їх цурався. Немає жодних свідчень, що у нього хоч колись була кохана чи хоча б коханка. Як він сам писав, його родина – старенька кухарка і п’ять учнів, які жили в його домі. Він любив їх, як рідних дітей.
Але найбільша туга була в його серці за милою Україною, його зеленим Миргородом, сонцем, яке світило так гаряче тільки в рідній стороні, зорями, які по особливому сяяли, а ще полями, ланами. У своїх мріях він щораз повертався до рідного дому. А тоді розплющував очі і бачив сирий, сірий і чужий край. Холодний і вогкий туман, що забирався під одіж і душив із середини. Єдиними гостями в його домі були земляки, які розповідали йому про рідний край і допомагали відволіктись від чужини, підлості та інтриг. Володимир Лукич усім їм намагався допомоги – кому грошима, кому зв’язками, а кому і просто словом.
Та чим більше жив Боровиковський, тим більше він замикався у собі. Спочатку його розрадою була релігія, а потім він захопився містицизмом і вступив до масонської ложі “Помираючий сфінкс”. Але й тут його намагалися просто використати, щоб той малював задарма. А ще в ложі панувала жорстка диктатура. Володимир Боровиковський, розчарувавшись у масонах, шукав відрати в інших сектах.
На творчість це вплинуло згубно. Його популярність стала розвіюватися, поки він шукав розради, публіка мала інших художників-фаворитів. І хоча до самої смерті він зберіг і легкість руки, і майстерність, та портретів уже не писав.
У 1819 році доля звела його з Катериною Татариновою, яка організувала таємне товариство “Союз братерства”, але й вона мала на меті одне – прибрати до рук майно художника. Розгледівши істинні наміри, Боровиковський покинув “пророків” (так вони звалися) і відгородився від усіх, ставши справжнім відлюдником. Не писав листів, не спілкувався, знову багато пив. Єдиною розрадою стали в той час батьківські гуслі, під які він співав журливих українських пісень, що гріли його закляклу душу.
Помер Володимир Лукич 18 квітня 1825 року нагло, від розриву серця. Йому було 67. Поховали художника тихо і без церемоній.
До речі, статків Володимир Боровиковський не накопичив. Навіть у ті роки, коли гроші до нього йшли легко, так само легко він їх роздавав. Регулярно відправляв посилки родичам у Миргород, а щосуботи роздавав щедру милостиню цілій юрбі бідних, які збиралися біля його квартири. Після смерті у художника знайшли чотири тисячі рублів. Це половина суми, яку в кращі роки заплатили йому за один тільки портрет екзарха Антонія.
Таким сумним і непомітним виявився фінал життєвого шляху видатного митця. Російська придворна еліта, яка користувалася послугами Боровиковського, всебічно використала його талант у своїх інтересах, а потім швидко забула майстра. Він не отримав навіть належного увічнення пам’яті по смерті. Натомість, сам увічнив у своїх творах десятки російських вельмож і царських осіб, які охоче замовляли йому свої портрети, та невдячно сприймали його лише як “малоросійського вискочку”.
Кость Буревій: Слава Україні! Смерть катам!
Олександр Хвиля – колоритний і неповторний
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
