Було це ще тоді, коли працювала журналістом одного спеціалізованого видання. Якось отримала завдання взяти інтерв’ю в жінки-ветеринара і вирушила в путь. Зустріла мене Галина, як рідну доньку. По-перше, не так часто до неї зі столичних редакцій гості навідувалися, а по-друге, душа в неї була доброю до всіх: і до людей, і до тварин, і взагалі до життя.

Дні зимові короткі. Поки ми з нею по фермах походили, вже й звечоріло. Та ще снігом вдень так все замело, що світу божого не видно.

– А залишайся в мене, переночуєш. Вранці дорогу почистять, у нас з цим проблем ніяких поки нема, і спокійнісінько довезу тебе сама на електричку.

Решту дня я провела в оселі ветеринарки. Так, до речі, всі говорили на Галину в селі. Після інституту приїхала вона за направленням та й лишилася тут назавжди.

Проговорили майже до ранку. Велика, ошатна, гарна оселя. А в ній одинока, дуже красива жінка. На що відразу при зустрічі звернула увагу, то це на її руки. Вони були загрубілі, з обкусаними нігтями, майже чоловічі.

– Та нема коли особливо за ними доглядати. Раніше нас три ветеринари було в господарстві, а тепер я одна. Ні хвилини спокою. І вдень, і вночі… Не тільки ж на ферму кличуть, а й по дворах. І навіть в сусідні села. То кроликів хтось просить вакцинувати, то корови теляться. Ой, та скільки всього. Не вмію відмовляти. Хлопці, колеги мої, як господарство приватизували та їхні посади поскорочували – поспивалися з часом. Одного вже ось років три, як нема. Дуже захворів і помер. Ото сама тепер за всіх. Стомлююся. Але роботу люблю.

Мені весь час хотілося почути не про роботу, про щось інше, особисте. А Галина розповідала про все, тільки не про це. І вже коли настала моя черга розповідати, і я згадала про сина, якого ростила сама. Вона мене перебила й сказала, що велике щастя мати дітей. Найбільше щастя!

– А у вас діти є? – не стрималася і зрештою запитала.

– Є… Двоє дівчаток. Але вони не зовсім мої. Мого чоловіка.

– Тобто? Від першого його шлюбу?

– Та чого від першого. Перший у нього був зі мною. А дітки від того, що в нього зараз. Я не змогла народити. Може робота далася взнаки. І важке тягала, і перемерзала в сніги та дощі. А він знайшов молоду жінку, яка подарувала йому двох сонечок. Тільки, от біда, випивохою була вона, і він біля неї призвичаївся. Якось приїхав до мене з сусіднього села. Впав у ноги та попросив, щоб я дітей порятувала від долі злої – дівчаток забирали в інтернат.

Тоді завела Галина машину й поїхала в сусіднє село, де мешкала чоловікова нова сім’я. Те, що побачила, як в страшному сні: у хаті все задимлене, чорне, її суперниця, чоловікова дружина, на підлозі п’яна, мати її п’яна, а на печі – четверо чорних оченят. Одній дівчинці було тоді близько шести, а меншій трьох не було. Голодні, заплакані. Забрала їх жінка, привезла додому. Викупала, повичісувала, відгодувала, накупила одягу, що було з дитячого в сільській крамниці. Днів за три отверезілі батьки дівчаток, стукалися у вікно та просили віддати дітей. А малеча ані руш, кричать, щоб нізащо не віддавала.

Впустила Галина “родичів” в оселю і сказала: “Значить так. Я людина шанована в районі, дітей забрати у вас нікому не дам, але й вам їх не віддам, якщо не візьмете себе в руки”. Що подіяло тоді на горе-батьків – важко сказати. Але погодилися на всі її умови.

Гроші у ветеринарки завжди водилися. Ділити не було особливо з ким. Навесні зі старого дому відбудувала для них новий. Повлаштовувала обох на роботу. Стару бабу відправила у її рідну хату, щоб не провокувала дочку на чарку і сварку. Незабаром старша дівчинка в школу йшла. Галина їй сама сукеночку вишила, і портфель з райцентру привезла. І меншу в садочок, як ляльку вбрала. А потім чоловік запропонував похрестити їй обох. Так стала для них Галина хрещеною матір’ю.

– Одна вже студентка, а інша закінчує школу. Мами у них дві – і до своєї, і до мене мамкають, – усміхнулася Галина. – Дівчатка мене не забувають. Такі вже помічниці. Та й Іван з Оксаною через день навідуються. Я їм своє старе авто віддала, коли собі інше, трохи новіше, в сусіда перекупила. Отак і живемо, – усміхнулася. – Що не вірите? Сама б не повірила, якби від кого почула.

Слухала, не перебивала, бо просто не знала, що тут і сказати чи про що ще запитати.

Редактор не дозволив мені тоді написати про все це. Написала невеличке інтерв’ю з досвідченою фахівчинею ветеринарної справи, з фото, де було видно її великі, красиві очі, і геть не видно, помічених тяжкою працею жіночих рук.

Тоді, вранці, коли їхали на вокзал, розчищеною від снігу польовою дорогою, запитала в Галини, чому вона сама не вийшла заміж, чому практично присвятила власне життя родині свого колишнього чоловіка.

– Бо люблю його, – тихо сказала.

Хоча, про це я ще ввечері, під час нашої відвертої розмови, здогадалася й сама.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram