Блазні з’явилися ще в давнину. Перша згадка про них зустрічається в оповіданні Плінія Старшого про візит Апеллеса до палацу короля Птолемея I. Розквіт блазнювання припав на середні віки, коли для багатьох це було єдиним способом заробити на прожиток. Всі королівські двори мали власних блазнів, які розважали монархів та їх наближених співами, жонглюванням, жартами і анекдотами, всілякими ребусами та іграми.

Традиційно їх зображують у ковпаку з бубенцями. Три довгих кінці ковпака символізують віслючі вуха і хвіст – атрибути карнавальних костюмів часів римських сатурналій та “ослиних процесій” раннього Середньовіччя.

За часів Середньовіччя було заведено при дворі мати блазня або скомороха, обов’язком якого було веселити господаря та його гостей. Насправді його робота була дуже важкою – для короля блазень поставав символічним близнюком. Йому дозволялося багато, але й відповідальність за невдалі жарти була немалою. Інколи доходило навіть до смертної кари.

Читайте також: “Батько американської кавалерії” виявився жінкою

Зовнішність блазня повинна була відображати його суть і роль, яку він грав в суспільстві. Тому серед блазнів було так багато горбанів і виродків, карликів, калік – вважалося, що вони балансують між реальним і потойбічним світами. Строкатий одяг класичного блазня говорив про те ж. Проклятий і благословенний, блазень міг одночасно бути цапом-відбувайлом і талісманом, прозорливим пророком і горевістніком.

Станчик

Цей блазень прожив досить довго – з 1480 до 1560 року. Станчик народився в селі неподалік від Кракова. Свою придворну кар’єру він робив при дворах литовських князів і польських королів. Спершу служив Олександру Ягеллону, потім – Сигізмунду I Старому, а потім Сигізмунду II Августу.

А свого положення він домігся завдяки дотепності. Це дозволило в статусі блазня щосили критикувати несміливу політику правителів. Устам Станчика приписують вельми неблагонадійні, мало не революційні висловлювання. Говорили, що саме він і був єдиним при дворі, хто справді тривожився за долю країни.

Шико

Жан-Антуан д’Англере – саме таке ім’я одержав Шико при народженні – з’явився на світ у 1540 році в Гасконі. Цей блазень зробив непогану військову і політичну кар’єру. Спочатку він був придворним Генріха III, а потім став служити і Генріху IV. Шико був енергійною людиною, писав сатиричні книги. А 1584 року навіть отримав дворянство і мав право носити шпагу, мабуть, єдиний з усіх блазнів.

Улюблений блазень королів вмів прямо говорити з ними про все, що йому тільки хотілося. При цьому Шико вдавалося не гнівити своїх високих покровителів. А загинув блазень зовсім не від королівської злості, а на війні. Сталося це в 1591 році. Шико захопив в полон графа де Шаліна, але не став відбирати у нього шпагу, бажаючи продемонструвати свої досягнення Генріху IV. Ображений блазнем аристократ вдарив того по голові ефесом шпаги, що і стало причиною смерті.

Трибуле

Цей французький блазень жив при дворі королів Людовика XII, а потім і Франциска I. Обезсмертили його Рабле, Гюго та Верді. Франсуа Рабле в своєму “Гаргантюа і Патагрюелі” згадував цього блазня, а Віктор Гюго зробив Трибуле одним з головних героїв драми “Король бавиться”. За її мотивами Джузеппе Верді написав свою знамениту оперу “Ріголетто”.

Користуючись прихильністю короля, блазень навіть дозволяв собі безкарно ображати знатних дворян. Водночас ображати Трибуле означало накликати на себе гнів монарха. Жарти улюбленця короля часом були скандальними – одному вельможі веселун обрізав рейтузи. В результаті дворянин, кланяючись королеві, показав свої сідниці.

Клаус Нарр

Цей блазень залишився у пам’яті, як “Клаус-дурень з Раштедта”. Власне, “Narr” німецькою і означає “дурень”, “дурник”. Клаус, який жив у 1486-1530 роках, є одним з найвідоміших блазнів в історії Німеччини. Посаду при саксонському дворі він заслужив ще у дев’ятирічному віці через свою потворну зовнішність і дивну поведінку. Спершу Нарр служив курфюсту Фрідріху II, потім його спадкоємцеві Ернсту, Фрідріху III, архієпископу магдебурзькому Ернсту II, Йогану Твердому.

Неповноцінний від народження чоловік мав бичачу шию і важкі фізичні та психічні вади. Але це не завадило йому стати героєм літературних творів: у фарсі Ганса Сакса саме Клаус Нарр смішно критикує католицьку церкву. А богослов Вольфганг Бюттнер створив цілу книгу анекдотів про потворного блазня. Ці історії були дуже популярними в Німеччині у XVI і XVII століттях.

Вільям Соммерс

При дворі Генріха VIII Соммерс був вельми важливою особою. У 1525 році Вільям познайомився з королем і, завдяки своєму почуттю гумору, отримав місце при дворі. Коли у Генріха боліли ноги через хронічну хворобу, то лише його улюблений блазень міг підняти йому настрій. Соммерсу дозволялося називати монарха Дядечком або Гаррі, він отримав право потрапляти в будь-який час в королівську опочивальню, що не дозволялося навіть родичам Генріха VІІІ.

Коли ж Генріх сердився, то часто лише блазню вдавалося дізнатися причину гніву і остудити його. Соммерс пішов на пенсію за царювання Єлизавети I, останній раз з’явившись публічно на її коронації. Але і після смерті в 1560 році блазень продовжив жити, вже літературним життям. Він став популярним персонажем анекдотів, смішних історій, чимало перейнявши від вигаданих героїв.

Педрілло

Це справжнє прізвище, а не прізвисько, як може здатись на перший погляд. Неаполітанець П’єтро-Міра Педрілло потрапив до Російської імперії у якості скрипаля та співака. Однак доля примусила його перекваліфікуватися на блазня.

Педрілло зумів сподобатись імператриці Анні Іванівні і навіть часто грав з нею в карти. Талант та гумор дозволили нажити пристойний капітал і після смерті своєї покровительки він повернувся на Батьківщину. Саме Педрілло став прообразом популярного народного героя Петрушки.

Шень Цзяньгао

Часто блазні страждали замість свого монарха. Однією з найтрагічніших була доля Шеня Цьзяньгао, блазня імператора Ле-Цзу, який правив Піднебесною з 961 до 976 року. Один з міністрів зосередив у руках таку владу, що імператор вирішив його вбити і на бенкеті подав йому чашу з отруєним вином. Однак міністр змішав своє вино з вином з чаші імператора і, впавши на коліна, простягнув своєму правителю обидві чаші. Міністр заявив – якщо не вип’є з імператором, то не буде між ними душевної єдності, а коли так, то хто гарантує, що всі накази державника будуть виконані згідно його волі?

Імператор розгубився, адже розумів, що, випивши отруту, помре. Тоді блазень Шень Цзяньгао вихопив обидві чаші, випив і вибіг із залу. Ле-Цзу таємно послав слідом за ним слугу з найкращою протиотрутою, але було пізно – блазень помер.

Читайте також: “Українська Едіт Піаф”: королева естради Клавдія Шульженко

У чомусь, мабуть, блазні були схожі на жерців: всім своїм життям вони нагадували, що світ не такий вже однополюсний і простий, що всякий порядок – це лише доповнення до хаосу, а хаос неминуче породжує порядок. Одні з них розважали простий народ, інші тих, хто цим народом керував. Змінювалися епохи, змінювалися обличчя блазнів, але самі вони, як і раніше з нами – одночасно сумні і веселі, придуркуваті і мудрі. Підморгують нам і шепочуть: “Посміхайтеся, панове, посміхайтеся!”.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.