Кирило Трильовський – український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, засновник й організатор січового руху, невтомний захисник прав українського селянства. Він народився 6 травня 1864 року в селі Богутин Золочівського повіту Королівства Галичини і Лодомерії, що належало до складу Австро-Угорської імперії (нині це Золочівський район Львівської області України). Батько, Йосип Трильовський, був помічником греко-католицького священника. Мати, Гонората Левицька – донькою священника. Вона померла, коли хлопцеві було 13 років. Про дитинство Кирило згадував:

“Хоч у нас вдома розмовляли по-польськи, насичували себе лише польською літературою, але ніколи не вважали себе за поляків. Батько мій почувався русином, писав етимологічним правописом, але не належав до тих “твердих”, що проповідували “адін народ, адін русскій язик”. Фактично моє “відпольщення” започаткував за спонукою мого батька, тамошній учитель Симеон Свєнціцький. [Він] заохочував мене навчитися наших молитов, навіть брався мене лякати – як не вивчу їх до Великодня, то буде біда, бо прийдуть москалі й різатимуть усіх. Зрештою, моя “рутенізація” пішла скорим кроком уперед”.

Середню освіту майбутній політичний діяч здобув у Золочівській та Коломийській гімназіях, потім навчався у Львівській та Віденській військових школах, а вищу освіту отримав на юридичному факультеті Львівського університету. Вже з початку 1890-х років він став активним учасником громадсько-політичного життя українців-галичан. Трильовський належав до першої в історії вітчизняної політичної партії – Русько-української радикальної, заснованої Іваном Франком і Михайлом Павликом. Головною метою своєї діяльності на цьому етапі молодий Трильовський вважав “політичне освідомлювання” галицького селянства, прищеплення йому українського патріотизму, пропаганду активної громадсько-політичної позиції, виведення з майже безправного становища. Тому логічно, що значно пізніше, у 1919 році, він став організатором Селянсько-радикальної партії, яка, втім, через несприятливі історичні обставини не встигла розвинутися до потужної політичної сили.

Кирило Трильовський завжди був людиною дії, тому сучасникам запам’ятався як невтомний пропагандист, оратор, народний трибун. Наприклад, газета “Львівські вісті” писала про нього таке:

“Як такий став він на свій час незвичайно популярною особою. Не було села на Покутті – там він головно сконцентрував свою діяльність, яке не знало б “батька Трильовського”, цього незвичайно рухливого та енергійного радикального агітатора й організатора. На безчисленних зборах і вічах, що їх він улаштовував в цій частині краю, виступав він як справжній селянський трибун, як палкий речник клясових і національних інтересів українського селянства”.

Найбільшої ж слави Кирило Трильовський зажив як організатор січового руху Галичини й Буковини. Почалося все із села Завалля на Снятинщині (зараз Івано-Франківська область), де 5 травня 1900 року Кирило заснував перше українське пожежно-руханкове (тобто спортивне) товариство під назвою “Січ”. Офіційно “Січі” вважалися протипожежними організаціями місцевих мешканців, що давало змогу легально діяти в Австро-Угорській імперії. Фактично ж, вони займалися спортивною підготовкою молоді, поширенням українських патріотичних ідей, освітою селянства, співпрацювали з українськими кооперативними й страховими організаціями, вели пропаганду здорового способу життя (зокрема, боротьбу з алкоголізмом).

Австрійська адміністрація Галичини, яка складалася переважно з поляків, швидко побачила для себе небезпеку в поширенні українського січового руху. Проти Трильовського почалися судові позови, наклепи. Його звинувачували в тому, що він буцімто хотів стати “королем русинів”, привласнити собі велику суму державних коштів тощо, але суди довели безпідставність цих звинувачень. 1907 року Трильовського навіть обрали депутатом австрійського парламенту. Після цього нападки на нього припинилися. 1908-го вдалося організувати січову централю у Станіславові (Івано-Франківську), 1912-го – Український січовий союз у Львові. Напередодні початку Першої світової війни січовий рух охопив до 100 тисяч українців, а їхньою наймасовішою акцією став Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року у Львові. Учасники “Січей” стали ядром першої у XX столітті української військової частини – Легіону січових стрільців.

Під час Першої світової війни Кирило Трильовський належав до складу Головної Української Ради, Загальної Української Ради, а в часи ЗУНР став членом конституанти – Української Національної Ради. Провівши кілька років на вимушеній еміграції у Відні, повернувся до Галичини, де продовжив адвокатську практику.

“Батько” Кирило Трильовський – організатор українських “Січей”
Пам’ятна дошка в Коломиї. Фото: Тарас Возняк

Але так тривало до приходу більшовицької влади восени 1939 року. “Червоні” влаштували Трильовському допити в НКВС, неодноразові обшуки, конфіскацію важливих документів (тільки дивом вдалося зберегти рукопис спогадів “З мого життя”). Родину Трильовських планували депортувати на схід, але цьому завадив початок німецько-радянської війни. Коломия, де мешкав Кирило Йосипович, опинилася під угорською, а потім німецькою окупацією. Тяжко хворий, український діяч помер у шпиталі 19 жовтня 1941 року й був похований на місцевому кладовищі “Монастирок”. Проводжати “батька Трильовського” в останню путь зібралися тисячі українських селян.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram