Августин Волошин з’явився на світ 17 березня 1874 року в селі Келечин комітату Мармарош, що тоді був складовою Австро-Угорської імперії (нині це Міжгірський район Закарпатської області України). Батьки були національно свідомими українцями (за тодішньою термінологією, русинами), походили з лібертинів – тобто колишніх залежних селян, які стали вільновідпущениками. Тато, Іван Волошин, служив священником греко-католицької церкви. Свого сина він виховував у дусі християнської моралі та українського патріотизму.

Тож не дивно, що після восьмикласної гімназії в Ужгороді Августин вступив на теологічний факультет Будапештського університету. Та через хворобу довелося повернутися до Ужгорода, де він закінчив богословську академію. У 1896 році одружився з 18-річною Іриною Петрик, донькою професора Ужгородської гімназії та нащадком відомого закарпатського поета Олександра Духновича. Дітей подружжя ніколи не мало, але шлюб був щасливим. Ірина в усьому підтримувала чоловіка, сама займалася викладацтвом і благодійністю, організовувала безкоштовні обіди для дітей незаможних селян, опікувалася сиротами та проблемами жіночої освіти. Вона передчасно пішла з життя – у 1936 році від злоякісної пухлини вуха.

Період 1900-1939 років став найпліднішим у житті Августина Волошина. Він проявив себе і як педагог, і політик, і громадський діяч, і видавець. Із дипломом будапештської Вищої педагогічної школи став професором, а потім і директором Ужгородської учительської семінарії. Активно протистояв посиленій мадяризації Закарпатського краю, виступаючи проти латинської абетки та в оборону кирилиці. Налагодив випуск українськомовної газети “Наука” (потім “Свобода”). У 1920-1930-х багато зробив для викриття Голодомору в Радянській Україні й інформування про це світової громадськості.

Августин Волошин відомий і як автор щонайменше 42 книг. Серед них – шкільні підручники та посібники, політичні й релігійні праці, художні твори для дітей та драми, які ставилися на сцені навіть у Празі.

1923 року, коли Закарпаття за підсумками Першої світової війни вже відійшло до Чехословаччини, Волошин заснував і очолив українську Християнсько-народну партію. Вона поєднувала соціальні гасла (захист інтересів українського селянства) із політичними – боротьбу за надання автономії Закарпатському краю. Як представник цієї політичної сили Волошин обирався до складу чехословацького парламенту, де за його участі ухвалили важливий закон про кооперацію. Домігся надання державної допомоги священникам.

Пік політичної кар’єри Августина Волошина припав на 1938-1939 роки. Саме тоді після “Мюнхенської змови” Чехословаччина увійшла в період тяжкої політичної кризи й зрештою була змушена погодитися на створення автономного уряду Підкарпатської Русі. Спочатку його очолював мадярофіл Андрій Бродій, а Волошин входив до складу уряду на правах державного секретаря. Але дуже скоро чеська влада заарештувала Бродія за звинуваченням у проугорських симпатіях. Новим прем’єр-міністром краю 26 жовтня 1938 року став Августин Волошин, який сформував уряд виключно з прихильників українського руху. Про свій політичний курс він одразу заявив:

“Ми віримо, що великий 50 мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми”.

Поява цієї декларації зумовила цілу низку українських маніфестацій в Галичині на підтримку Закарпаття.

Діючи в надзвичайно складних умовах (нестабільна політична й економічна ситуація, окупація Угорщиною частини Закарпаття, відповідно до Віденського арбітражу), Волошин зумів заслужити повагу та навіть любов значної частини населення. Зарубіжні журналісти, які відвідали Закарпаття в той час, писали:

“Людина на свойому місці. Український нарід виявив для нього таку любов і таке признання, що назвав його “батьком народу”. Цієї назви не устійнив ніякий закон – вона створена народом”.

15 березня 1939 року в Хусті було проголошено незалежність Карпатської України. Августина Волошина обрано президентом новопосталої держави. Але угорська окупація, яка водночас розпочалася з дозволу Гітлера й мовчазної згоди Сталіна, поклала край нетривалому існуванню незалежної української держави на Закарпатті.

Августин Волошин був змушений виїхати до Румунії, звідти – до Югославії, Німеччини і, зрештою, до Праги. Протягом Другої світової війни він відійшов від активної політичної діяльності, знову поринувши в педагогічну – викладав на катедрі педагогіки Українського вільного університету. У квітні-травні 1945 року виконував обов’язки ректора цього навчального закладу. Але 15 травня, одразу після взяття Праги радянськими військами, його заарештували співробітники СМЕРШу. Дуже скоро Волошина вивезли до Москви як “особливо небезпечного злочинця” та ізолювали в камері-одиночці Лефортовської в’язниці.

Тоді колишній президент Карпатської України вже розміняв восьмий десяток. Тяжкі умови перебування в тюрмі, постійні допити, психологічний тиск, погане харчування, грубе поводження конвоїрів – усе це різко погіршило стан його здоров’я. Лікарі виявили в нього “кардиосклероз с упадком сердечной деятельности” та порекомендували перевести до лікарні Бутирської тюрми для стаціонарного лікування. Там 19 липня 1945 року Августин Волошин і помер – за офіційною версією, від паралічу серця.

Могили великого українського патріота немає – існує лише кенотаф на Ольшанському цвинтарі в Празі. 2002 року йому посмертно присвоєно звання Героя України. Вулиці, названі на честь Августина Волошина, тепер є в Києві, Львові, Ужгороді, Івано-Франківську, Стрию.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram