“Український інтерес” практикує повернення українців до нашої культури – де б вони не жили. Яка асоціація виникає під час згадування прізвище Тарковський? Знаменитий режисер, Андрій Тарковський, який зняв “Солярис”, “Дзеркало”, “Іванове дитинство”, “Андрія Рубльова” та інші культові фільми. Але що можна сказати про його батька?

25 червня святкуємо день народження поета і перекладача Арсенія Тарковського (1907 – 1989). Він уславився як автор пісні “Вот и лето прошло” (цей вірш увійшов у 50 найкращих з-поміж літератур!), як перекладач зі східних мов – але й як поклонник “Кобзаря”. І не все писав під своїм прізвищем, а й під псевдонімом – “Тарас Підкова” (чи не відгомін тут Івана Підкови і Тараса Шевченка?) А ще відомий гіркий факт: перша збірка його віршів, “Перед снегом”, вийшла тільки 1962 року, коли автору було 55 – бо раніше Тарковському не дозволяли друкувати власні поезії.

Що ми знаємо про Тарковського в зв’язку з Україною? Бо досі питають: “А чи правда, що рід Тарковських з України?”. Щира правда, не сумнівайтеся.

Мене Арсеній Тарковський вразив давно, в одній з документальних передач. У літнього поета брали інтерв’ю, і він захоплено декламував один зі своїх віршів, який потім я знайшла в книзі – це був твір “Где целовали степь курганы…”: “Я жил, невольно подражая / Григорию Сковороде, / Я грыз его благословенный, / Священный, каменный сухарь…”. Особливо вразили слова про “кам’яний сухар”. Потім я довідалася, що Григорій Сковорода, про якого неодноразово писав “Український інтерес” був дороговказом для поета, і Тарковський згадував сапфір у книзі (Біблії), цитуючи філософію великого українця. Як зізнавався сам поет, його кредо стало: “Світ ловив мене, але не спіймав”.

Ще школяркою я виявила, що віршів на українську тематику в Тарковського чимало – і відчувається, що це писав поет, який ментально – українець. І мені захотілося докладніше пошукати про українське коріння поета. Виявляється, шукати і знаходити є що.

За офіційною версією, його рід походив з польської гербової шляхти, предки були римо-католиками. Про вдачу Тарковських можна сказати, що вони були бунтівничі, їх рідко задовольняла дійсність – і цей дух перейняли нащадки. У поетові була і польська, і румунська кров (він вважав, що і кавказька, але нащадки кажуть, що це тільки легенда), але найріднішою виявилась українська культура. А батько, Олександр Тарковський, відомий борець за український інтерес, письменник і журналіст, колоритна постать, поріднився з Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим). Можна казати про спільну діяльність для нашої культури та зв’язок з театром. Рід Тарковських був відомий творчими нахилами (особливо до красного письма) і українофільством. Можна сказати, що ціла династія працювала на український інтерес.

Сам Арсеній Тарковський народився в нинішньому Кропивницькому – тодішньому Єлисаветграді Херсонської губернії. Кажуть, що ніхто стільки не писав про це місто, як Тарковський, залюблений у нього на все життя. Поетове дитинство минуло в українській атмосфері, і не просто українській, а ще й культурній, оскільки родина належала до вершків суспільства. Там любили театр, декламували, привчали дітей до літератури, – справжній творчий салон. Малий Арсеній дуже рано почав римувати. Рано прочитав твори Григорія Сковороди – можливо, першого українського автора, якого відкрив. Важливо врахувати й інше: Тарковський скінчив гімназію й належав до покоління, яке мало класичну освіту. Звідси його ерудиція, різнобічність і прагнення зовні легкого, але точного, класичного стилю. І, звичайно, загальна культура.

Але далі починається трагедія. Революція, далі Громадянська війна – усе це майбутній поет зустрічає в Україні. 1919 року загинув у бою з бандою отамана Григор’єва його брат Валерій, якому було тільки 15 років. Загинув, захищаючи рідне місто Єлисаветград. Задля справедливості зазначимо, що й Никифір Григор’єв довго не прожив: того ж року його застрелив Нестор Махно. Арсеній Тарковський лишається з осліплим батьком, постарілою матір’ю. Сім’я переживає голод, їсть кропив’яний хліб. Живе на хлібі й воді у буквальному розумінні. Поет міняє професії (просто енциклопедія стражденного життя), – то навчається у шевця, то рибалить, – мандрує – чи, точніше, поневіряється – Півднем України та Кримом. Таке враження, що Тарковський уже відбоявся. Його не лякає фізична праця, він уміє все. Треба жити.

Юний поет міг би вижити, пишучи на догоду владі. Але Тарковський був різким, безкомпромісним (згодом ці риси переплавляться в нього у принциповість). Як сам згадував, ніколи не писав “вірнопідданських паротягів”. А ще 1921 року раптом з друзями написав акровірш про Леніна, де не полестив вождеві, ще й опублікував у газеті. Чи не було це провокацією? Чи не міг хтось підбити юних щирих поетів таке написати і оприлюднити, а сам уникнув відповідальності? Сьогодні, мабуть, не дізнаємося, але все може бути.

Юнаків повезли до Миколаєва (тоді адміністративного центру області) розстрілювати, але Арсеній утік з поїзда. А друзів загнали до льоху та розстріляли.

Далі починається московський період життя Тарковського – не такий кривавий, але не дуже сприятливий для поетичних публікацій. Для заробітку успішно пише драматургію – але після несправедливої критики не витримує: “Які ви всі нудні!”. Найбільше письменник стає відомим як перекладач. А з Україною зв’язків не полишав – і, звісно, якби все склалося нормально, повернувся б туди.

Найбільше Арсеній Тарковський любив свою малу батьківщину, а ще – Київ. З нинішньою столицею його пов’язували теплі спогади, бо, скажімо, саме тут майбутній письменник зустрівся з Анною Ахматовою – тоді ще Ганною Горенко, яка вже писала вірші. Тарковський захоплювався нею і як постаттю (відчуваючи в ній сильну індивідуальність), і як поетом. Так, є версія, що вже тоді вони були знайомі – хоча за офіційною версією, уперше особисто Тарковський зустрівся з Ахматовою лише 1946-го, у Москві. Хоча… вони цілком могли знати одне одного в Києві, а потім через роки і через спільних знайомих пригадати, що знайомство давнє. А може, цей київський сюжет і не афішували. Узагалі просто дивує, скількох літераторів об’єднав Київ. Треба сказати, що знайомство з Ахматовою не урвалося, поети бачилися далі, фактично Тарковський був з нею до її останніх днів і найбільше цінував саме поезію Ахматової. «Анна Велика» мало з ким тісно спілкувалася й мало кому довіряла, – значить, Тарковський був надійним товаришем, а не просто другом юності. Справжні поети знайдуть спільну мову, тобто їхнє спілкування не буде лише спогадом про щасливі дні, коли всі були молоді, а дерева – великими. Для Тарковського Ахматова була авторитетом у поезії, а він для неї – авторитетом у художньому перекладі. Можна казати про творчу, дуже корисну, дружбу, партнерство. А ще письменниця особливо цінувала те, що Тарковський ніколи їй не лестив і не брехав, бо пережила спочатку гоніння, а потім – надмірні похвали (ефект маятника). І те, і те було нещире. “Вони любити вміють тільки мертвих!..” (тут і далі переклад мій. – О. С.), – гірко скаже Тарковський.

А що можна сказати про роботу Тарковського над словом? Щоб вижити, він працює як поетичний перекладач. Могли не дозволити, але талант вирішили використовувати на всі сто. Переважно замовляли з тюркських мов, але відомі й переклади з польської – дуже вдалими вийшли переклади з Міцкевича. Переклав і Корнеля, і грузинські пісні… Про великий обсяг роботи Тарковський нарікає: “Для чего я лучшие годы / Продал за чужие слова? / Ах, восточные переводы, / Как болит от вас голова”. (За ці слова його вельми критикували свої, ж перекладачі). Це було заробітком, але перекладач міг сказати в інтерпретаціях те, на що не мав права у поезії. А зовні все було законно – адже існував проект перекладу з мов народів СРСР. Проте справа була й ідеологічна: не так перекладеш – арешт, можливо, і розстріл. У 30-ті та 40-ві Тарковський почувався під дамокловим мечем.

Життя можна схарактеризувати двома словами – поезія і війна. Остання – і у прямому розумінні: Тарковський дивом вижив на фронті.

1972 року поет писав: “Як мені хочеться на Україну, до Києва і до мого Кіровограда, – я поїхав би на батьківщину за слізьми, більше мені до мого міста їхати нема за чим. Та хіба ще за дитинством, яке таке потрібне в старості”. Що таке Батьківщина, Тарковський дуже гостро відчував.

З української літератури особливо Тарковський цінував Лесю Українку, раннього Максима Рильського і раннього ж Павла Тичину. Отже, поет мав гарний і вимогливий смак – не просто знав українську мову, але й не втратив своєї українськості, попри життя у Москві та всі тривоги.

Його вдача вражала: оптиміст – попри що. Інтелігентний, вишуканий, але без гордині та егоїзму. Він запам’ятовувався кожному, хто його бодай раз бачив. Галантний і мужній Арсеній Тарковський був справжнім діловим партнером і другом, цінував у поетах уміння підтримувати одне одного. Він не з послуху знав, що таке українські степи, як вони виглядають. Знав і розумів більше, ніж нам здається. Бачив кров, бруд, смерть, але творив поезію. Вважав, що щаслива людина не може писати віршів, бо сам створив найкраще у болісні моменти – які виявилися злетами. І в нього на зубах хрускотів кам’яний сухар Сковороди – поезія. Цей сухар успадкували і ми. А ще Тарковський заповів нам шипшину своєї творчості (“Заповідаю вам шипшину…”).

1997 року, до поетового 90-річчя (хай і посмертно) у Кропивницькому – тодішньому Кіровограді – збудували Дім-музей Тарковських. Але не в їхньому будинку, а в Кропивницькому (тоді Кіровоградському) колегіумі. У цьому місті є вулиця Арсенія Тарковського. Проте в музеї немає жодної особистої речі Тарковських: усе знищили революція та війна. І не всі знають навіть у цьому місті, як воно пов’язане з письменником. Чи достатньо робиться для пам’яті поета? Якщо процитувати самого Тарковського: “Тільки цього замало”. І хотілося б, щоб побільше його віршів перекладалось і видавалось українською мовою, бо вони того варті.

(Всі фото надані авторкою)

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram