Аркадій Тимофійович Аверченко – письменник-сатирик і гуморист українського походження. Його порівнювали із заокеанськими гумористами Марком Твеном і О. Генрі, а проста публіка “нагородила” Аркадія Тимофійовича титулом “короля сміху”.

Аркадій народився 27 березня 1881 року в Севастополі. Батько хлопчика був дуже хорошою людиною, та нікудишнім купцем. Хоч і мав три лавки, та постійно перебував на межі розорення. Мати була міщанкою, а дід малого колись очолював зграю розбійників і грабував подорожніх. Аркадій був єдиним сином (троє інших померли ще немовлятами) і братом шістьом сестрам.

Змалку хлопчина був дуже хворобливим, через поганий зір не взяли до гімназії. Тому він не отримав майже ніякої освіти, окрім двох класів. Проте мав допитливий розум та хорошу пам’ять, сестри допомагали освоїти науки.

У 15 років хлопцеві довелося заробляти на хліб, бізнес батька все-таки зійшов нанівець, і родина залишилася в скрутному матеріяльному становищі. Спочатку влаштувався писарем у контору з перевезення вантажів, а тоді подався на Донбас, де пропрацював чотири роки конторським служкою.

У 1900 році контора перебралася до Харкова, Аверченко подався за ними. Йому вже так обридло одноманітне життя на копальнях, що ладен був і пішки йти. А все тому, що на рудниках жилося важко й сумно, єдиною розвагою серед бруду та каторжної роботи було безпробудне пияцтво. Хлопець же, щоб не поринати у світ оковитої, взявся за перо, занотовував комічні випадки, почав складати невеличкі оповідки.

Дебютував Аркадій на сторінках харківської газети “Південний край” із розповіддю “Як мені довелося застрахувати життя” у 1903 році. Він написав ще кілька гумористичних оповідань, а потім взявся за випуск журналу “Багнет”, де одночасно був автором, редактором й ілюстратором. Він створював сатиричні оповідання, малював шаржі та карикатури, його творчість поступово набирала популярності.

Але гостра сатира викликала невдоволення, журнал закрили, а самому сатирику довелося покинути місто в 1907 році. З Харкова Аркадій вирушив у Петербург, де продовжив писати сатиричні оповідання. Дуже скоро у нього з’явилися прихильники, яким подобався гострий та їдкий стиль викладення смішних і комічних ситуацій.

Спочатку працював секретарем у журналі “Стрекоза”, згодом це видання перетворилося у тижневик “Сатирикон”, який став унікальною трибуною соціальної сатири та значущим культурним явищем. Аверченко з постійного автора скоро став головним редактором.

У самий розквіт популярності журналу публікувалися розповіді Надії Лохвицької (Теффі), Саші Чорного, Осипа Димова, Леоніда Андрєєва, а оздоблювали його найвизначніші художники Срібної доби. Читачі любили “Сатирикон”, бо він не переходив на особистості, викриваючи конкретних осіб, а вводив жанр “ліричної сатири”, повної самоіронії і тонких спостережень за людською натурою. Навіть імператор Микола II читав його та збирав підшивки. До того ж неодноразово запрошував сатирика на гостини.

У 1910-му вийшли друком три книги Аркадія Аверченка, які принесли йому неабияку популярність. Такий собі самоук а-ля Марк Твен. Із розповідей письменника часто писали п’єси для театральних постановок. За два роки побачили світ ще два томи оповідань –”Кола по воді” й “Розповіді для тих, хто одужує”.

Після буремних подій 1917 року, звичне та розмірене життя різко обривається. Більшовики закрили “Сатирикон”, назвавши видання буржуазним і неблагонадійним. Аверченко покинув Петроград (нині Санкт-Петербург) і подався на Батьківщину.

У Севастополі Аркадій працював у газеті “Юг”, а ще відкрив театр-кабаре “Дом артиста”. Його творчі вечори викликали захоплення публіки. Але й тут не вдалося спокійно працювати. Більшовики прорвали оборону на Перекопі та наступали на Крим. Аверченко, як і тисячі інших тікали морем до Константинополя.

Але жити на турецькій землі було важко, Аверченко відчував себе тут чужим та самотнім. І хоча він відкрив тут театр “Гніздо перелітних птахів”, та глядача майже не було, його гумор вимагав іншої авдиторії.

У квітні 1922 року письменник вирішив спробувати щастя у Болгарії, але доля розпорядилася інакше – уже в червні він опинився у Празі. Тут письменник проживе до самої смерти.

Що ж до особистого життя, то письменник ніколи не одружувався. Хоча ходили чутки, що ще в Харкові в Аверченко народився син Аркадій. Сам же чоловік завжди був оточений гарними дівчатами. Утім, досить іронічно ставився до жінок. Зачарований їхньою увагою ніколи й не думав про сімейне життя, натомість крутив романи та заводив чимало інтрижок. Але щоб убезпечитись від дівиць, які прагнули надіти шлюбне ярмо, Аверченко обирав собі коханок уже заміжніх, або швиденько прилаштовував своїх пасій до приятелів.

У роки еміграції Аркадій Тимофійович продовжив захоплюватися актрисами. У Константинополі Юлія Горська належала до його трупи й стала музою письменника.

З іншою актрисою – Раїсою Раїч – Аверченко дуже близько спілкувався у 1922-1924 роках, причому дружив і з її чоловіком, який працював у тому ж театрі. Трійцю нерідко можна побачити на загальних фото. Сатирик до кінця днів так і не зупинив свій вибір на одній-єдиній.

Загальна обстановка у міжвоєнній Чехословаччині була сприятливою для творчості. Аверченка перекладали багатьма европейськими мовами, він гастролював у Німеччині й Польщі, відвідував і українське Закарпаття (тодішня Підкарпатська Русь) – Ужгород і Мукачево.

У цей період з-під пера письменника вийшли “Цинічні оповіді”, роман “Жарт мецената”. Радянська літературна критика стверджувала про буцімто збідніння таланту Аверченка, його пізні твори не видавали в СРСР, адже він нищівно критикував і висміював більшовицький лад.

Ще в дитинстві Аверченко отримав травму ока, із роками хвороба прогресувала та дошкуляла письменнику. Зрештою він не витримав – зважився на видалення хворого ока. Але операція пройшла з ускладненнями. Чоловік перебував у празькій лікарні у вкрай важкому стані. Водночас загострилися проблеми із серцем, судинами та нирками, довгий час він не приходив до тями. 12 березня 1925 року Аркадій Аверченко відійшов у засвіти. Похований у православній частині Ольшанського цвинтаря.

Довгий час на батьківщині Аверченко залишався забороненим автором, і читач по-справжньому відкрив для себе творчість сатирика тільки в 1980-ті роки.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram