Антоніна Нежданова – співачка українського походження. Вона співала на одній сцені разом із Енріко Карузо. Сергій Рахманінов присвятив їй знаменитий “Вокаліз”, Бернард Шоу вважав за честь познайомитися із “соловейком” сцени. Проте, якби не знаменитий італійський професор співу, який не тільки зумів розгледіти, а й огранити цей талановитий діамант, світ ніколи б не дізнався про неї. Адже їй неодноразово говорили, що її голос лише для аматорських виступів.

Антоніна народилася 16 червня 1873 року в селі Крива Балка поблизу Одеси в родині вчителів. Змалечку Тоня співала в церковному хорі, а односельці називали її “канарочкою”. Під час навчання в жіночій гімназії в Одесі Нежданова водночас відвідувала музичне училище, але батьки наполягли, щоб донька зосередилася на отриманні середньої освіти, тому музику довелося покинути. По закінченню гімназії, дівчина стала вчителькою в місцевому училищі для дівчат. Проте музика її цікавила значно більше, ніж зошити. Вона ходила в театр, оперу, іноді співала в колі друзів:

“Якось на вечорі у знайомих, де був присутній один із приїжджих столичних артистів, я заспівала романс і була страшенно засмучена, почувши від артиста, що голос у мене хороший, але співати я не вмію”.

Нежданова так і пропрацювала б усе життя вчителькою, якби не поїздка до Петербурга. Разом зі знайомими дівчина вирішила просто подивитися місто. Там вона познайомилася з викладачкою консерваторії, із цікавості вирішила продемонструвати свої вокальні здібності. Але й тут дівчину спіткало розчарування, за словами жінки Антоніна мала гарний голос, але лише для аматорських виступів. Зневірившись, вирішила повернутися в Одесу, проте друзі відмовили й порадили спробувати сили в Москві. Втрачати Тоні було нічого, і вона подалася до Московської консерваторії. Прослуховував дівчину відомий італійський професор Мазетті, і хоча місць у навчальному закладі не було, він взяв її до свого класу як виняток, назвавши Нежданову чарівницею.

Завдяки Мазетті голос Антоніни заграв новими гранями, і вона закінчила консерваторію із золотою відзнакою.

“Завдяки наполегливості мій голос зміцнів. У кінці першого навчального року з’явилося у мене “сі”. Другий і третій рік я дійшла до високого “мі”, а коли я стала вже артисткою Большого театру, з’явилися у мене “фа” і “фа-дієз” – граничні ноти для колоратурного сопрано, які були необхідні для виконання арії Цариці ночі з “Чарівної флейти”.

Але потрапила до театру Нежанова не одразу. Попри те, що на прослуховуванні вона сподобалася керівництву, їй відмовили. Згодом потрапити в Большой допоміг випадок – одразу три солістки захворіли й спектакль був під загрозою зриву. Тут одразу згадали про Антоніну. Молода співачка блискуче виконала партію, і її прийняли в трупу.

Людмила (“Руслан і Людмила”, 1902); Тетяна (“Євгеній Онєгін”, 1906); Снігуронька (однойменна опера, 1907); Шемаханська цариця (“Золотий півник”, 1909); Марфа (“Царева наречена”, 1916); Іоланта (однойменна опера, 1917); Царівна-Лебідь (“Казка про царя Салтана”, 1920); Ольга (“Русалка”, 1924); Параска (“Сорочинська ярмарка”, 1925) – не повний перелік партій, з якими виступала артистка.

“У кожній з цих ролей Антоніна знаходила індивідуалізовані психологічні риси, своєрідність. Досконало володіючи мистецтвом, доповнювала вокальний портрет точно знайденим сценічним малюнком. Всіх її героїнь об’єднувала чарівність жіночності, трепетне очікування щастя і любові”, – так писали про співачку.

Нежданову постійно запрошували виступати до міланського Ла Скала, нью-йоркської Метрополітен-опери та багатьох інших. Проте вона відмовила всім. Єдиний раз, у 1912-му році вона виступила на сцені Гранд-опера в Парижі, виконавши партію Джильди в “Ріґолетто”. Її партнерами по сцені були Енріко Карузо й Тітта Руффо.

Бернард Шоу, почувши виступ Антоніни, подарував співачці свій портрет із підписом: “Тепер я розумію, чому природа дала мені можливість дожити до 70 років – для того, щоб я почув найкраще з творінь – Нежданову”. А французька преса писала:

“Голос її має дивну прозорість і легкість. Вона вміє співати й проявляє глибоке пізнання мистецтва співу, і водночас заворожує слухачів. Небагато знайдеться артисток нашого часу, які з таким почуттям зможуть передати партію, що має тільки тоді цінність, коли вона передана ідеально. Пані Нежданова досягла цього ідеального виконання, і воно по справедливості було визнано всіма”.

Після 1917 року співачка гастролювала по багатьох містах, виступала на радіо. У 1922-му Антоніна Василівна тріумфувала на сценах країн Західної Европи.

Свій багатющий досвід оперної та камерної співачки Нежданова передала учням. Із 1936 року викладала в Оперної студії Большого театру, потім в Оперної студії імені Станіславського. У 1944-му Антоніна Василівна стала професоркою Московської консерваторії.

Померла Антоніна Нежданова в Москві 26 червня 1950 року. Її ім’я назавжди залишилося в історії музичного мистецтва. Її іменем названо Одеську державну музичну академію.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram