Рівно 110 років тому, 4 січня 1911-го, члени Британської антарктичної експедиції під проводом капітана Роберта Скотта зійшли на крижаний берег Антарктиди. Цей похід мав політичне підґрунтя: “Досягнення Південного полюса, щоб честь цього грандіозного звершення нового століття належала Британській імперії”. Але британці зазнають поразки, Руаль Амудсен раніше дістанеться полюса і встановить там прапор Норвегії. Зрештою, команда Скотта із п’яти чоловік згине у вічних снігах Антарктиди, так і не діставшись додому. Проте є такі, котрим пощастило не лише пережити сувору зиму, а й повернутися на Батьківщину. Серед них українець – Антон Омельченко.

Антон народився 1883 року в селі Батьки, що на Полтавщині. У родині Омельченків, бідних селян, було семеро дітей, Антон – наймолодший. Коли йому виповнилося десять років, він разом зі старшими братами їздив на заробітки на північний Кавказ – випасав худобу. Хлопці працювали у відомого на той час коняра, відставного генерала Пеховського, який свого часу звернув увагу на наймолодшого українського заробітчанина. Антон із великою увагою та відповідальністю ставився до довірених йому тварин. Зрештою йому доручили доглядати за конями, а пізніше навіть віддали вчитися на жокея. Коли поміщик Пеховський помер, все його майно та кінний завод перейшли до іншого власника – Миколи Ведєрнікова.

1904 року розпочалася російсько-японська війна. Полковник Ведєрніков подався служити на Далекий Схід, Антона він забрав із собою. Не доїхавши до місця призначення, полковник помер. Омельченку нічого не залишалося, як самотужки дістатися до Владивостока і влаштуватися жокеєм на місцевий іподром.

Водночас, у 1907-1909 роках відбулася експедиція Ернеста Шеклтона (перша з трьох самостійних експедицій Шеклтона в Антарктику, мета якої – досягнення географічного Південного полюса). Проте група так і не дісталася полюса. На це вплинула недостатня підготовка людей, а також коні виявилися зовсім непристосовані до тяжких умов. Тож було вирішено для наступної експедиції купити маньчжурських коней. Для цього у Владивосток відрядили Генрі Мірза, який знав російську мову, але зовсім не розумівся на тваринах. Там йому і порадили звернутися до Омельченка.

Генрі придбав 20 коней та 30 їздових собак і попросив Омельченка супроводжувати цінний вантаж до Нової Зеландії, той погодився. Українець доглядав коней, а собак – росіянин Дмитро Гірєв.

Невдовзі до берегів Нової Зеландії прибув барк “Терра Нова”, очолювана капітаном Робертом Фолконом Скоттом. Це була Британська антарктична експедиція 1910-1913 років. Наприкінці жовтня 1910 року зібралася експедиційна команда з 65 учасників, яку затвердили ще у Великій Британії. Проте капітан в останні дні приготування до цього списку додав ще двох – Омельченка та Гірєва. 29 листопада того ж року експедиція “Терра Нова” відчалила від берегів Нової Зеландії.

За кілька перших днів плавання виявилося, що Антон страждає на морську хворобу. До того ж через технічні умови загинули двоє коней і пес. У січні 1911 року команда прибула на острів Росса, саме звідси мав розпочатися шлях до полюса. Поки члени екіпажу будували базу, Антон займався своїми підопічними, а також допомагав команді. Коли траплялася вільна хвилина – Омельченко грав у футбол, куховарив, грав на музичних інструментах. Єдине чого боявся – фосфоресценції морської води, йому здавалося, що там живе нечисть. Щоб задобрити демонів – кидав у хвилі цигарки.

У жовтні 1911 року експедиція, поділена на групи, вирушила до полюса. Четверо полярників мали дійти до кінця, а ще восьмеро – облаштувати склади та підтримку вздовж маршруту. 1 листопада вирушили в дорогу. У щоденнику капітана Роберта Скотта з’явилася остання замітка про українця. Омельченко, невеликого зросту, просто потопав у снігах, йому було важко тримати темп. До того ж коні, яких залишилася рівно половина, стали швидко втомлюватися і їх довелося добивати завчасно. За кілька днів Антон повернувся на базу.

Капітан із членами експедиції дістанеться Південного полюса 17 січня 1912 року, але на превелике розчарування побачить, що там вже майорів прапор Норвегії, який встановив Руаль Амундсен 14 грудня 1911 року. Розчаровані, виснажені британці так і не повернуться. Вони загинули на шляху до узбережжя. Антон пробув у таборі до весни. Там він допомагав фотографу Генрі Понтінгу носити важке обладнання. Потім повернувся до Нової Зеландії. Про трагічну загибель експедиції капітана Роберта Скотта він дізнається лише по поверненню до Російської імперії.

Як же склалася подальша доля Антона Лукича? На жаль, відомостей небагато. Відомо, що в роки Першої світової воював на фронті, потім повернувся до рідного села, одружився, працював листоношею. За свідченням нащадків, Омельченко відвідав урочисту зустріч полярників, що відбулася в Лондоні. Там йому вручили медаль, призначили довічну пенсію та зарахували членом Королівського географічного товариства.

Пенсію Антон Лукич отримував до 1927 року, а потім СРСР та Велика Британія розірвали дипломатичні відносини і виплати припинилися, водночас і зникла медаль “Терра Нова”.

Антон Омельченко відійшов у засвіти 1932 року. За сімейною легендою, в день смерті чоловік сказав рідним, що сьогодні помре. Умив лице, вдягнув нову сорочку і вийшов на ґанок читати газету. Серед ясного неба з’явилася кульова блискавка і вдарила чоловіка у плече. Так обірвалося життя українця, який першим ступив на берег Антарктиди. На його честь назвали бухту на березі Оутса (Земля Вікторії в Східній Антарктиді). 2012 року, в межах відзначення сторіччя від експедиції Роберта Скотта, на його честь також назвали скелю на острові Росса.

Нащадки Антона Лукича – внук Віктор – дизеліст, учасник 3-ї української антарктичної експедиції, правнук Антон – механік, учасник 20-ї та 24-ї українських антарктичних експедицій.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram