Андрій Зелінський, Т. І.: Свобода коштує дорого, деколи – самого життя

Є книги, як каже український поет і редактор Олександр Сопронюк, посутні. Такі, без яких німець не може почуватися німцем, американець – американцем, а француз – французом. Передовсім, це, звісно, Біблія. Адже не знаючи, що є закон, який стоїть понад усім, і що за кожен учинок кожен має обов’язково відповісти, не можливо говорити про сумління, а отже й будь-яке людське самоусвідомлення втрачає свій сенс.

Це також Тарасовий “Кобзар” як вічне послання про те, що існує батьківщина Україна, а отже й обов’язок любити свою першу та єдину матір. Такими ж чільними на тій книжковій поличці, яку можна йменувати “посутні книги”, є правдиві книги з історії України: від Грушевського, Аркаса, Крип’якевича, від команди В’ятровича або Плохія. Адже людина, яка заперечує історію, втрачає і сенс самовизначення власної особи: до чого він, коли для тебе не існує поняття про єдину правду. Ці три книжки є головними у формуванні національно свідомого українця, але, починаючи з ХХ сторіччя, навряд чи достатніми в бібліотечці українця.

Як на мене, друком устигли вийти ще принаймні кілька десятків книжок, які доконче мають потрапити на полицю кожного. Можливо, хтось уже прочитав ці книжки, чи його власний життєвий шлях уже перетворив на абсолютно національно свідомого українця. Тому-то я б назвав таку книгозбірню “Бібліотечкою пересічного українця”, бо саме “пересічному” бажано знати про існування схожих книжок насамперед. Перечитавши їх, зрештою, напевне він не матиме вибору в питанні щодо своєї національної ідентичності. Ці книжки можуть бути художніми (як “Залишенець” Василя Шкляра) чи взагалі абсолютно документальними, як книжка “АД 242” – хроніка оборони Донецького аеропорту від журналістів та блогерів. Але вони формують образ саме тієї правдивої і “правильної” української дійсності, від якої вже не можливо відвернути обличчя.

Отака й книжка “Соняхи. Духовність на час війни” від греко-католицького священника Андрія Зелінського. Збірка есеїв про перший рік російсько-української війни та перші її втрати стала єдиним ментальним підручником, який чиновники Міністерства оборони України рекомендували на курсах військових капеланів перед безпосередньою відправкою національних духівників на передову. Чимось нагадуючи тлустий фоліант-меморіал “Слово Майдана” від Олега Виноградова, де “по-свіжому” зібрані свідчення майданерів, книжка пана Андрія, члена чернечого згромадження “Товариство Ісуса”, богослова, політолога та капелана, що розпочав своє служіння у Львові в Академії сухопутних військ ще 20006 року, має чимало світлин. На них, наприклад, зображені соняхи, які в українській підсвідомості викликають радість. А ще – радісні молоді обличчя вкраїнських військовиків, життя яких обірвалося в перший же рік війни.

Соняхи того 2014 року стали уособленням трьох речей. Несподіванки нападу на Україну, адже поля густо було засіяні соняшником, бо про війну з українського боку ніхто навіть не снив. Благодаті врожаю (влітку соняхи щедро, попри жах довколишньої війни вродили, але, як не прикро, урожай цих ланів не послужив за призначеням). Та уособленням спасіння. Бо того літа зрад і окупації нерідко саме соняхи стали надійним прихистком для тих, хто захищав Україну від зовнішнього ворога.

Книжка має гасло “Тільки любов здатна на перемогу!”, і вона присвячена “найкращим у світі захисникам найкрашої в світі Вітчизни”. У ній Андрій Зелінський, який разом із бійцями ЗСУ пройшов Слов’янськ, Краматорськ, Піски та Дебальцево, ділиться одкровенням, що, зокрема, і один-єдиний день у житті людини може докорінно змінити усю її подальшу долю. І так сталося 2014-го з ним: “З’явився день, після якого дійсність мого особистого буття у світі розділилася на “тут” і “там”, “тепер” і “тоді”. То був індивідуальний день для автора, але Андрій Зелінський натякає: такий день ймовірно мав кожен із нас, українців. Ці його тексти в “Соняхах” справжні, як і образи та відчуття, адже всі вони писалися в шанцях у перервах між боями на передовій, коли сподівання на подальшу публікацію мемуарів кладуться передовсім на Всевишнього.

Воєнний священник зазначає у передмові, що книжка є даниною пам’яті, але також і даниною новій духовності, яка була народжена під час війни: “Я мав за честь перебувати там, де все по-справжньому: осяяна сонцем блакить українського неба та непроглядні сутінки апокаліптичної болотно-дощової меланхолії, життя і смерть, радість і смуток, дружба та відвага, пронизливий свист куль і гуркіт бойових машин, усмішки та сльози чоловіків, загартованих у зовсім справжніх боях на зовсім рідній землі, де зло таке очевидне, а добро – таке окровавлене. Я мав за честь бачити очі героїв – моїх героїв, героїв моєї Вітчизни – простих і звичайних, втомлених і припорошених, інколи розчарованих, інколи заряджених потужним ентузіазмом, рішучих, інколи поранених, пошматованих, дезорієнтованих, виснажених смутком за найріднішими, інколи голодних і невиспаних, із гнівом, затиснутим у кулаках, зі сьозами в очах за втраченими друзями, але завжди вірних і відданих”.

“Це – зона автентичності”, – робить висновок Андрій Зелінський Т. І., випускник Києво-Могилянської академії, Коледжу св. Василя у Стамфорді та Університету григоріанських понтифіків у Римі. На війні, на передовій – немає безбожників. А тамтешня духовність – присутня, та вона інша, бо справжня, є породжена на межі життя й смерті. На мій погляд, саме оцієї “зони автентичності”, місця, де зла не приховати за чисельними змінними масками звичайного людського лицемірства, нам і справді не вистачає в щоденному мирному побуті як українцям. Героїчні вчинки існують, щоб виховувати відчуття недаремності втраченого, навіть якщо цим втраченим є людське життя. Книги – щоб закоментувати це. Особливо, коли ця війна забудеться, а хтось навіть скаже, що її ніколи й не було, вона має нас навчити чомусь посутньому. Я міркую, що саме ось цьому, про що читаємо на останніх сторінках малесенької, але цінної книжечки священника Зелінського:

“Відстояти високі універсальні цінності можна, лише відстоюючи конкретну людину, її право на життя та розвиток, на свободу та мир, право на саму людяність. Свобода коштує дорого, деколи – самого життя. Проте саме свобода є необхідною умовою можливості любові. <…> Тільки любов – щира та щедра, і до кінця вірна здатна піднести людину до того рівня людяності, який дозволяє їй інвестувати себе всеціло та беззастережно, аби життя тривало”.

Але лише збагнувши жертовність любові Небесної сотні, волонтерів, добровольців і воїнів-кадровиків, усіх, хто кладе за нас життя та здоров’я, ми можемо відчути цю любов і навчитися любити саме такою любов’ю. І саме так стати повноцінними українцями. Насправді з німцями, французами, нідерландців і рештою свідомих цивілізацій відбувалося, відбувається та відбуватиметься таке.