26 жовтня 1885 року в родині міщанина та селянки Ніковських народився син, якого назвали Андрієм. Сім’я тоді мешкала в селі Малий Буялик Херсонської губернії (нині село Іванове Одеської області). Коли малому виповнилоло сім – батько помер. Мати вийшла заміж вдруге, і вони замешкали в Одесі. Освіту Андрій здобував у місцевій школі, потім став допомагати вітчиму, той був власником лазні. Якось хлопчина стояв біля вітрини ювелірного й щось розглядав. Тоді вийшов господар магазину та спитав, що він тут робить. Нікольський відповів, що вчиться читати. Це настільки розчулило ювеліра, і він вирішив допомогти. Готував Андрія до вступу в гімназію, а під час навчання матеріяльно підтримував учня. Пізніше пан допоміг вступити юнаку до Новоросійського університету на природничий факультет.

За рік під впливом різноманітних українських осередків і зокрема “Просвіти” Андрій перевівся на історично-філологічне відділення. Тут студент став працювати над темою українських говірок на основі оповідань Квітки-Основ’яненка. 1910 року він поїхав до Хотина, де записав місцеві наріччя.

Із 1907 року Ніковський друкувався в газетах “Рідний край” та “Рада”. За рік став постійним дописувачем і співробітником “Ради”.

По закінченю вишу в 1912-му став викладачем мови в старших класах жіночих міністерських гімназій Белен-де-Баллю і Висковатової. Щоправда провчителював усього рік, адже перебрався до Києва, де обійняв посаду редактора місцевої газети.

Із початком Першої світової редакція закрилася. Тоді Андрій перейшов до іншого видання, відтак до другого, третього, аж поки не вернув знов до Одеси. Як секретар одеської “Просвіти” читав лекції про видтних українців. Як бібліотекар впорядкував книгарню Леоніда Смоленського.

Бурхливий 1917 рік став новим етапом в житті Андрія Ніковського. Він долучився до створення Української Центральної Ради. Як активний діяч ввійшов до складу виконавчого комітету, працював у декількох комісіях. Того ж року його призначили комісаром Києва.

На шпальтах газети “Нова рада” Нікольський гостро критикував більшовиків. Так само негативно Андрій Васильович сприйняв підписання Брест-Литовського мирного договору (угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з другого).

Як тільки-но німці й австро-угорці ввійшли на території України, Нікольський вийшов із Центральної Ради. Він не пошкодував своєї кар’єри та перейшов до опозиції. Після гетьманського перевороту в газеті почали з’являтися статті проти політики Скоропадського.

У середині травня 1918 року частина опозиційних до гетьманського уряд українських сил утворила Український національно-державний союз (УНДС), на чолі якого став Андрій Ніковський. Це об’єднання згуртувало такі партії, як УПСФ, УПСС, УДХП, Українську трудову партію, а також Поштово-телеграфну спілку та Раду залізниць. Однак воно діяло достатньо поміркованими методами, намагаючись вести переговори з владою, висувати меморандуми й пропозиції, провадити агітацію в пресі. Уже в серпні до союзу долучилися дві найсильніші українські політичні партії – соціалісти-революціонери та соціал-демократи, внаслідок чого з назви УНДС прибрали слово “державний”. А в вересні замість Андрія Ніковського союз очолив Володимир Винниченко, після чого почалася підготовка до збройного повстання проти Гетьманату Павла Скоропадського.

За доби Директорії Ніковський протягом деякого часу був міністром закордонних справ УНР й очільником комісії для розробки Конституції. Продовжував активно працювати в пресі. Проте вимушене життя на інтернуванні в Польщі, а потім на еміграції в Німеччині було йому не до вподоби. Дуже скоро, на початку 1920-х, Ніковський утворив групу прорадянських симпатиків серед українських політичних вигнанців і 1923 року повернувся до України, де панував більшовицький режим. Одним із найголовніших аргументів на користь такого рішення стало проголошення “червоними” політики українізації.

У 1920-х Андрій Ніковський мешкав у Києві й був співробітником Всеукраїнської академії наук (ВУАН), працював над перекладами творів англійських і російських класиків, укладав українсько-російський словник, видавав твори відомих українських письменників. Фактично, він цілком відійшов від політичної діяльності. Але для більшовицького режиму цей факт нічого не означав. Надто коли було вирішено почати масовий терор проти української інтелігенції.

1929 року Андрія Ніковського заарештували за “причетність” до мітічної “Спілки визволення України”, яка буцімто мала за мету відірвати Україну від СРСР. На відкритому судовому спроцесі в Харкові його змусили визнати провину й засудили до тривалого ув’язнення. Потрапивши на Соловки, Ніковський був остаточно виключений із українського культурного й громадського життя. Йому пощастило пережити 10 років позбавлення волі та вийти на свободу в 1940-му. Проте на той час уже точилася Друга світова війна. Андрій Васильович оселився у своєї доньки в Ленінграді (нинішній Санкт-Петербург), де й помер 1942 року від голоду під час блокади міста. Ні точної дати його смерті, ні місце поховання не відомі. Очевидно, він знайшов вічний спочинок в одній із братських могил жертв ленінградської блокади.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram