Андрія Малишка з упевненістю можна назвати ліриком від Бога. Його вірші наповнені пристрастю, інтимними інтонаціями, кожен рядок яких пломенить українським барвистим словом. У когорті видатних митців, таких як Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, Малишко вирізняється індивідуальною щедрістю на бурхливі емоції в радості та коханні, й на полум’яний праведний гнів та смуток. Розчинений у поезії пісняр, який віддано служив слову.

Що в твоїм імені є чарівниче:
Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба?
Зірка твоє освітила обличчя
І потемніла – світить не змогла-бо.

Народився Андрій 14 листопада 1912 року в Обухові, що на Київщині. Дитинство минало в чарівливому голосі маминого співу. Це вона познайомила сина з творчістю Тараса Шевченка й народними мотивами. Як згадував сам поет:

“Той незабутній вогник отчого дому, де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, напоїли й вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя”.

Але одне не подобалося малому, що всі пісні мають сумне закінчення. Його дитяче серце ніяк не хотіло миритися зі смертю того чи іншого героя, тому всі пісні він переінакшував по-своєму. Козака не вбили, а поранили, добрі люди його врятували, він повернувся до родини. І тоді йому на душі ставало легко й весело. Пізніше й сам почав писати вірші, але батько не хотів і чути про такі захоплення.

Освіту здобув у місцевій семирічці, по закінченню якої вступив до медичного технікуму. Але всім серцем Андрій линув до прекрасного світу поезії, і зрештою, вступив на літературний факультет Київського інституту народної освіти (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Там здібного юнака одразу ж помітив Максим Рильський, який допоміг у становленні молодого таланта.

Читайте також: Любов Забашта: сторіччя української поетеси

Завершивши навчання, Малишко вчителював на Житомирщині. Але за рік довелося покинути педагогічну працю. Постійні наклепи та доноси унеможливили подальшу діяльність в освітянстві. Та найголовнішою причиною, яку поет відкриє лише перед смертю, була відмова очолити “червоні бригади”, які грабували селян, відбираючи збіжжя. Не бажаючи бути причетним до винищення українського народу, виїжджає до Харкова, де влаштовується до редакції “Радянське слово”. До вчительської праці він уже ніколи не повернеться.

Але чим більше Андрій працював у газеті, тим сильніше розгорялося полум’я до творчості, воно й повернуло поета до Києва. Перші вірші побачили світ у виданнях “Молодий більшовик” (нині журнал “Дніпро”). У 1935-му вийшла збірка трьох авторів “Дружба” (авторами якої були Малишко, Андрусенко та Білецький). А за рік Андрій видав власну книгу віршів “Батьківщина”, яка розкрила непересічний талант поета.

Ми удвох проходимо полями,
Де гречками пахне гаряче…
Пролягли весняні нам дороги –
По якій захочеш – проведу!

У цій збірці Андрій написав невеличкий портрет української землі, який з роками вималювався в поетичне панорамне полотно Батьківщини. Так за декілька років з’явиться освідчення в любові до України:

Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала і пісню солов’я,
Відвела доріг мені чимало,
Земле, зореносице моя!
Як тебе на голос не впізнати,
Серце і життя моє, і кров
Найсвятіше слово наше – мати,
Рідна земле, сонячна любов!

Під час німецько-радянської війни Малишко працював військовим кореспондентом. Але це не стало на заваді його творчості, навпаки, у цей період вийшло чимало поетичних збірок:

  • “До бою вставайте!” (1941);
  • “Україно моя!” (1942);
  • “Понад пожари” (1942);
  • “Слово о полку” (1943);
  • “Битва” (1943);
  • “Полонянка” (1944).

У повоєнні роки автор пише нові твори, в яких змальовує українського трударя, але не як бездушну складову механізму, а як особистість й Людину з великої літери, яка все своє життя віддає улюбленій праці, і в тому вбачає найвищу цінність.

У 1950-х вийшла збірка “За синім морем”, яку Малишко написав по поверненню з Америки. Саме на ці роки припав найпродуктивніший період творчості в житті митця. Поет видає збірки, до яких входять літературні перлини: “Знову цвітуть каштани”, “Пісня про Київ”, “Пісня про рушник”, “Ми підемо, де трави похилі”, “Вчителька”. Ці поезії поклали на музику композитори брати Майбороди, Ревуцький, Козицький, Вериківський та інші. Саме завдяки плідній співпраці з композиторами. Малишко увійшов в історію як український пісняр.

Наприкінці 50-х, коли Україну вкотре намагалися принизити, русифікувати, Андрій Малишко гостро засуджував таку політику. У влучних епіграмах, які тільки-но сьогодні випливають із глибини історії, возвеличував солов’їну, називав “матір’ю життя, від колисання й до твердого ложа”. Адже з мовою передається традиція, культура народу, яка допомагає жити й відчувати себе часткою величезної нації.

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки
Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.
Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч
.

У 1961-му вийшла ще одна збірка під назвою “Віщий голос”, в якій автор змалював монументальний образ великого Кобзаря.

З роками слово Олександра Малишка наливалося силою, як виноградне гроно під сонячним промінням. Його останні збірки наповнені філософією. Вірші просякнені болем через злочини та війну. Майже в кожному звучить заклик не будувати тюрем й не ґратувати людей.

За тиждень до кончини написав останній вірш “Стежина”, поезія-роздум над життям, у якій згадується перша стежка з якої починається земне буття, і яка біжить, не маючи кінця, лише людина на ній смертна. Помер Андрій Малишко 17 лютого 1970 року.

Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.
Стежина

На могилі Андрія Малишка на Байковому кладовищі в 1973 встановили надгробний пам’ятник із мармуру, скульпторки Галини Кальченко. Про видатного поета в 1983 на кіностудії “Укртелефільм” знятий документальний фільм “Андрій Малишко”.

31 жовтня 2003 року Національний банк України випустив в обіг двогривневу пам’ятну монету, присвячену поету.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram