Андрій Лівицький залишився у тіні таких діячів УНР, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко або Симон Петлюра. Але саме він офіційно став першим президентом Української Народної Республіки. Щоправда, сталося це в умовах вимушеної еміграції.

Рід Лівицьких походив від козацької старшини, спорідненої з Гетьманом Павлом Полуботком. За родинним переказом, один із далеких пращурів у бою з турками втратив праву руку, але схопив шаблю лівою і продовжив битися. Через це козаки прозвали його Лівшею. Згодом прізвище трансформувалося в Лівицький. За часів Російської імперії рід набув дворянського статусу.

Батько Андрія, Микола Іванович Лівицький, закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище, отримав чин корнета, але військову кар’єру не продовжував і влаштувався до повітового земства Золотоноші. Одружився з випускницею київської Фундуклеївської гімназії Наталею, у шлюбі народилося четверо дітей. 12 квітня 1879 року на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії (зараз – село Ліпляве Канівського району Черкаської області) з’явився на світ їхній син Андрій. Слід зазначити, що точна дата його народження встановлена за документами Державного архіву Полтавської області, хоча досі в багатьох довідкових та енциклопедичних виданнях помилково вказують інші дати – 8, 9 або 21 квітня.

Освіту Андрій отримав у Прилуцькій гімназії, київській чоловічій колегії Павла Ґалаґана та на фізико-математичному і юридичному факультетах Київського університету Святого Володимира. Уже тоді позначився конфлікт між батьком і сином. Микола Іванович Лівицький був людиною старих порядків, прихильником царизму. Андрій же з юності долучився до українського національно-визвольного руху. Став активним учасником студентської громади, поширював заборонені видання, спілкувався з відомими українськими діячами. Одного разу він заявив:

“Подумайте, яка це шляхетна мета – боротись за волю України! Адже селянство і робітництво нашої батьківщини поневолені не тільки соціяльно, але й національно. І тому ми мусимо боротися в першу чергу за них, за українських селян і робітників. Подумайте, все життя своє віддати Україні, для неї жити або за неї вмерти!”.

1900 року Андрій одружився з Марією Варфоломіївною Ткаченко, яка стала його вірною подругою і помічницею на все життя. 1902 року в подружжя народилася донька Наталя – в подальшому відома поетеса і близька подруга Олени Теліги, 1907 року – син Микола, майбутній президент УНР в екзилі.

Після закінчення університету Андрій Лівицький служив присяжним повіреним і мировим суддею, провадив адвокатську практику, був серед співзасновників і лідерів Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. Кілька разів його заарештовували за революційну діяльність.

Із початком Української революції 1917 року розгорнулася політична кар’єра Андрія Лівицького. Він став членом Української Центральної Ради, Золотоніським повітовим, а потім і Полтавським губерніальним комісаром. Зоряний час для нього настав із приходом до влади Директорії УНР та переїздом до Києва. Від січня 1919-го Лівицький – тимчасово керуючий міністерством внутрішніх справ і заступник міністра юстиції, один із організаторів і керівників Трудового конгресу України. Влітку того ж року він став міністром закордонних справ, а з осені очолив дипломатичну місію УНР у Польщі. За дорученням Симона Петлюри Лівицький готував підґрунтя для українсько-польського союзу проти більшовиків. Тому саме він став одним із творців Варшавського договору квітня 1920 року.

Значно пізніше, коментуючи невигідність умов цього договору (нагадаємо, УНР була змушена поступитися Польщі західними регіонами України), Лівицький зазначав:

“В році 1920 була конечність продовжувати нашу активну визвольну боротьбу і необхідність урятувати нашу армію з Зимового походу. Це було можливо тільки в союзі з Польщею, а що зміст “варшав. умови” був такий, а не інший, то – лише тому, що Польща вже окупувала Галичину. Плюсом “варшав. умови” було визнання Польщею “права українського народу на державну незалежність (себто і “галицької” вітки), а мінусом – наша спільна поразка, і пізніші конфлікти між “петлюрівцями” і галичанами. Коли б ми тоді знали поляків, як знаємо тепер, то на ту “умову” не погодились би”.

14 жовтня 1920 року Андрій Лівицький був призначений головою Ради Народних Міністрів УНР. Отже, він став останнім прем’єр-міністром Української Народної Республіки, призначеним на українській землі, у час організованої збройної боротьби за її незалежність, до інтернування збройних сил та уряду УНР.

Вимушена еміграція, яка спочатку здавалася тимчасовою, насправді охопила майже всю другу половину життя Лівицького. Мешкати довелося спочатку в Польщі, потім у Німеччині. Як один із найближчих соратників Симона Петлюри, Андрій Лівицький продовжував залишатися серед лідерів Української Народної Республіки на вигнанні. Після вбивства Петлюри 25 травня 1926 року саме він очолив Директорію. Лейтмотивом діяльності нового очільника держави була популяризація ідеї незалежності УНР серед урядів країн світу, а також підняття рівня національної свідомості всередині СРСР та посилення невдоволення більшовицьким режимом, для чого проводилася інформаційно-пропагандистська робота, створювалися повстанські загони та підпільні групи.

У 1947-1948 роках Андрій Лівицький ініціював створення Української Національної Ради – законодавчого органу, який мав об’єднати всі українські політичні партії на еміграції та реорганізувати Державний центр УНР заради боротьби за відновлення незалежної демократичної України. Саме тоді, влітку 1948 року, у структурі Державного центру УНР з’явився пост президента, який посів Лівицький замість посади голови Директорії.

Андрій Лівицький помер 17 січня 1954 року в німецькому місті Карлсруе. Похований він був на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом рідні перепоховали його тлінки на українському кладовищі Святого Андрія в Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США), де також знайшли вічний спочинок дружина, донька й син.