Андрій Кокотюха: Не було б війни, якби маскультура в 90-ті була хоч би така, як зараз

Сьогодні Андрій Кокотюха є чи не найплодовитішим українським письменником ХХI сторіччя. Те, що його твори студіюються у вишах, не новина: чимало сучасних українських письменників занесено в шкільні програми, зокрема й не без руки знаменитого вкраїнського кумівства. Однак не лише в нашій країні напевно знайдемо багато письменників, що могли би похизуватися Кокотюхиною літературною плодючістю. Коли я розглядав на останній презентації його руки, то помітив, що навіть вони мають втомлений вигляд. І не диво: лише друком, не рахуючи мистецьких планів, уже вийшли 75 романів, Андрієм Анатолійовичем написано також понад сто сценаріїв кінофільмів, а видавництва стоять у черзі за цим автором у буквальному сенсі слова. Екранізація третьої частини бестселера “Червоний” сприяла не тільки накладам книжки. Схоже, з екранізацією роману про УПА відбувається щось схоже із “Зірковими війнами” режисера Джорджа Лукаса, епізоди з’являтимуться не за хронометражем книжки: наразі відзнято 75% ще однієї частини роману. Наразі продано 45 тисяч примірників “Червоного”, і це навіть за мірками колишнього радянського письменства – рівень класика. Що ж до незалежної України, то лише “Чорного ворона” Василя Шкляра продано більше ніж 350 тисяч екземплярів.

Утім, Кокотюха – не тільки “Червоний” та його пенталогія про УПА. І не лише популярний автор українського детективу чи пригодницького роману для підлітків, яким ми його знаємо із середини 1990-х. Його літературна доля нагадує рожеву українську письменницьку мрію: журналіст із не надто столичного Ніжина за чверть сторіччя безупинного книгонаписання, плюс кіно, плюс журналістика стає головним інженером читацьких душ у одній із географічно найбільших країн Європи. Як слушно жартує Андрій: “Усе життя писав детективи, а відзнаку отримав за історичний роман “Червоний” (“Золотий письменик України-2012”). Літературна плідність, властиво писучість Андрія Кокотюхи овіяна ореолом мітів. Одного разу за день він написав 39 000 знаків роману (зазвичай український письменник створює до 10 000 знаків на добу).

Однак таємниця швидкості написання романів проста. “Чим довше обмірковуєш роман, тим швидше пишеш, – відзначив під час останнього туру в Олександрії Андрій Кокотюха. – Це мені на написання роману потрібно два-три місяці. Зазвичай український письменник пише роман рік. Зараз в Україні найбільшим попитом користується традиційна література для дітей, а ще – історична, сучасна – має найнижчі рейтинги продажів. Якщо ти в Україні не Жадан, то яким би майстерним і геніальним не був український письменник, що пише на сучасну тематику, його роман приречений залежуватися на полицях книгарень. Чому? Річ у тім, що інформація, яка нас оточує в етерах медій та соцмережах, і є матеріалом письменника. Отож доки письменник пише, його інформаційний матеріал встигає застаріти, тому й втрачає попит”.

А ще Андрій Кокотюха, який в останнє десятиріччя більше зосередився на кіні, маскультурі, вважає, що якби в середині 1990-х кіно та телебачення в Україні перебували хоча б на тому ж рівні, що в останні три роки, ніякої війни не було б. Але Україна зобов’язана Андрієві Кокотюсі особливим жанром, на наших теренах досі не знаним, який також перебуває у фаворі читацької уваги – так званим ретророманом. Завдяки ніжинському генію з’явився так званий львівський та київський ретророман. Нині Кокотюха вже написав полтавський ретророман, у планах – харківський та дніпровський. Сам автор, засвідчуючи появу й інших письменників, що також взялися за працю в цьому жанрі, наголошує, що йому більше подобається визначення “український ретророман, так само як немає лондонського чи паризького, існують англійський чи французький ретророман”.

Роман “Адвокат із Личаківської” (2015) став первістком серії книжок, в яких події розгортаються у Львові. “Що таке ретророман? Якщо історичний роман передбачає присутність реальних історичних подій та постатей, довкола яких будується сюжет, то ретророман – це такий собі атмосферний роман, він бере від історії саму атмосферу того чи іншого історичного проміжку, враховує як одягалися герої, що їли в ту добу, мода на які технічні винаходи існувала, тобто ретророман створює ретроатмосферу того чи іншого року”, – пояснює письменник. Твір Андрія Кокотюхи “Вигнанець і чорна вдова” – новий проєкт пенталогії суперзірки сучукрліту та харківського видавництва “Віват”, і цей роман уже заслужив епітет “лідер продажів в Україні”.

Дії роману “Вигнанець і чорна вдова” розпочинаються приблизно в тому самому часі й місці, що й відома повість Олександра Купріна “Яма” – напровесні 1909 року, на Батиєвій вулиці, себто в київській клоаці неподалік Протасового яру на ймення Яма, де переховується Платон Чечель – легендарний детектив виробництва Кокотюхи. Не кожен роман української прози розпочинається з вимахувань “стволом” перед обличчям в стилі Дикого Заходу. Найцікавіше, що вся ця динаміка “Не треба різких рухів, пане Чечель” задає темп усьому творові, призначенням якого, за задумом Кокотюхи, є бути прочитаним за один вечір, “інакше зі своїм завданням я не впорався”.

Платона Чечеля читач застає не просто в Ямі, а, здавалося б, у найнижчій позиції для його здібностей. Платон щойно вивів на чисту воду серійного вбивцю київських дівчат-повій. Нею виявилася донька таємного радника з Петербурга. У ході першого ж діалогу з’ясовується, що рильце Чечеля як на 1909 рік у Російській імперії у пушку й окрім того: слідчий Чечель симпатизує українській ідеї. Попри облаву в Ямі, Чечелю вдається втекти. У модному готелі “Європа” на Царській площі сищик-вигнанець отримує несподівану пропозицію: попрацювати на барона з Бородянки Альфреда фон Шлессера, мільйонера та власника винокурень. Сцена на дні народження фон Шлессера за драматизмом і викидом негативної енергії з боку членів родини фон Шлессер один до одного цілком нагадує ситуацію, описану Достоєвським у “Братах Карамазових”: здається, їхня б воля, і вони – батько Альфред, думський депутат Базіль та його донька Варвара, а може й юна дружина шістдесятирічного барона чорна вдова Марія – щонайменше би побили один одного. Однак емоції та комічність а ля “Ревізор” ще від одного ніжинця Миколи Гоголя вщухають, Платон Чечель залишається на самоті. Вигнанець допиває коньяк із барського столу, доїдає качку з гречкою, і розпочинає ворушити мізками, намагаючись відпрацювати свій гонорар та з’ясувати істину: хто ж написав листа баронові-мільйонерові, попереджаючи, що його уб’є чорна вдова?

Хрещатик, що завжди перетворюється на болото після злив та повеней, ноу-гау 1909 року в Києві – перші дороги “асфальтним методом”, слово “нью-анс”, яке саме того року входить у моду в імперії, тоді ж у київських салонах з’явилося нове вчення про карму. Із таких-от ненав’язливих дрібниць, забутих нами за 100 років, і складається тло ретро-роману “Вигнанець і чорна вдова”. Сам Платон Чечель – не самозакоханий Пуаро і не майстер перевтілень Голмс, ні, від Кокотюхи маємо сищика-напіввдаху: не пощастило, що вигнанець, але пощастило, що втік й отримав роботу, він навіть одягнений у чуже вбрання, у фрак наймолодшого з підозрюваних, фрак Марка де Шлессера. Його метод – балачки, часом на грані фолу у своїй прямоті, мімікрія під співбесідника (якщо пані розігрує актрису, Платон “награно вклонився”) та сліпий випадок. Історії від Кокотюхи відрізняються від інших вдаваною простотою наративу. Узагалі герої Андрія Кокотюхи завжди полюбляють трохи перегравати, трохи провокувати, трохи поводитися театрально.

З іншого боку, існують принаймні три риси, що якось та відрізняють Андрія від решти письменницького загалу. Так, коли читаєш сучасних письменників, особливо “дипломованих” психологів, “майстрів психологічної прози”, то дуже часто до кінця роману ми так і не дізнаємося ні зросту, ні ваги, ні віку, ні того, яким принаймні є обличчя головних героїв (іноді відсутній навіть їхній характер), це не кажучи вже про персонажів периферійних. Тобто то є гарні романи, але в них доводиться мати справу переважно з людськими душами. Одного разу у ФБ я вказав письменику-”психологу” на такий ймовірний ґандж письменства як відсутність спроби створення характеру або описів-портретів зовнішності героя, реакція була жорсткою: сучасні романи так, мовляв, 100 років як не пишуться. Та, утім, “візуалізовані” романи Андрія Кокотюхи зі “старим добрим мазком”, який, за його словами, намагається “створити в читачеві відчуття, що той щойно переглянув фільм”, як і романи Макса Кідрука, чомусь збирають стадіони і розкуповуються, як свіжі пиріжки!

По-друге, герої Кокотюхи намагаються не міркувати абзацами чи главами від першої особи, як це трапляється з прозою інтелектуалів. Вони міркують побаченими зображеннями, їхній “розум” часто проявляється паралельно тому, що бачить-читає саме зараз і реципієнт. Скажімо, от речення “Жінка приховувала, підкреслювала й випинала театральність, інакше й бути не могло”: з одного боку, воно є продовженням домальовування автором портрету баронесси фон Шлессер, а з іншого, паралельно, саме ця фраза є особистим міркуванням Платона Чечеля, його професійним висновком про цю жінку.

Феномен популярності Кокотюхи – це як критика улюбленої багатьма, така мода передовсім з-поміж нових авторів, позиції: “мій роман, що хочу, те й пишу; як хочеш, так події і відбуваються; це література, а в ній можливе абсолютно все”. Бо третє: так, відповідає ретророман та історична проза від Кокотюхи, в літературі можливо все, але лише те з усього, що насправді могло трапитися з героєм у відповідності до часу, місця, а також згідно із законодавством країни, де все це відбувається.

Макс Кідрук долучається до Маска