Андрій Франко – найстарший син Івана Франка й Ольги Хоружинської. Він прожив коротке життя, лише 25 років, ставши єдиною дитиною великого Каменяра, яку той пережив. Але навіть за надзвичайно короткий час, який відміряла йому доля, Андрій встиг проявити себе як талановитий етнограф, дослідник, фольклорист, а також незамінний помічник і секретар свого батька.

Андрій Іванович Франко з’явився на світ 16 липня 1887 року у Львові, через рік і два місяці після укладення шлюбу Івана Франка з Ольгою Хоружинською. Хлопець зростав хворобливим, тендітним, мрійливим. У родині його пестливо називали “Андруник”, “Андрусь”, “Андруньо”, “Андрусько”. Слабкість дитини непокоїла батьків і змушувала приділяти її догляданню багато часу. Письменник Богдан Лепкий став свідком такої сцени, коли Андрієві було вже 5 років:

“Я на пальцях перейшов салю та несміливо зазирнув до гостинного покою. Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть, одною з тих, що склалися на збірку “Коли ще звірі говорили”. Не знаю чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжності по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався”.

Змалку малий Франко захоплювався збиранням поштових і гербових марок, які батько дарував йому зі своїх поїздок. Та коли дитині ще не було 10 років сталася біда: на відпочинку якийсь хлопець пожбурив в Андрія камінь і поцілив прямісінько в голову. Це призвело до травми мозку, наслідком якої стала невиліковна епілепсія. Про ці страшні напади згадувала сестра Анна Франко:

“Ми, як звичайно, всі четверо верталися зі школи. Вже пройшли город. Нараз брат Андрій з дивним, нелюдським криком упав на землю – на нього найшов припадок його тяжкої недуги. Я побачила це вперше. Ми стояли перелякані й пригноблені, не знаючи, що робити, аж підійшов якийсь пан, закликав візника і непритомного брата повіз разом з Тарасом додому. Ця подія залишилася кошмарним привидом на ціле моє життя”.

До всього, недоброзичливці розповсюджували чутки, що ця біда сталася тоді, коли Іван Франко йшов до однієї зі своїх коханок. Її брати буцімто зробили засідку, і випадково поранили сина Андрія.

1906 року Андрій Франко закінчив чоловічу гімназію, де виявляв особливу схильність до математики, німецької мови, літератури й культури, та вступив на філологічний факультет Львівського університету, разом із молодшим на два роки братом Тарасом. Відтоді він став безпосередньо допомагати батькові в роботі. Наприклад, збирав галицько-руські народні приповідки в селі Підгірки Калуського повіту (нині Івано-Франківщина), які були 1908 року опубліковані Каменярем у Львові.

Коли Андрій закінчував другий курс університету, різко загострилася татова хвороба. Це був інфекційний ревматоїдний поліартрит, внаслідок якого Іванові Франку паралізувало й деформувало руки. Андрій став першим помічником батька. Він систематизував для нього літературу, писав під диктовку, відповідав на листи, займався їхнім вичитуванням і редагуванням, перекладами, укладав примітки й коментарі, навіть просто супроводжував батька, допомагав йому перегортати сторінки книг, читав йому вголос. У передмові до однієї зі своїх робіт Іван Франко писав:

“Складаю щиру подяку моєму синові Андрієві, без якого помочі й дуже старанного співробітництва, я при безвладності обох рук не міг би був повести своєї праці так, як вона фактично доконана. Особливо немало праці задав він собі в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу та в добиранні численних варіантів із друкованих джерел”.

1912 року Андрій Франко успішно завершив Львівський університет і тепер міг ще більше часу приділити співпраці з батьком. Саме тоді на сторінках “Записок Наукового товариства імені Шевченка” побачила світ головна праця його життя – “Григорій Ількевич як етнограф”. Андрій детально дослідив біографію українського етнографа, фольклориста та педагога Григорія Ількевича (1803-1841), встановив приблизну дату його смерти, склав перелік праць. Ількевич був фактичним попередником Івана й Андрія Франків у вивченні галицького фольклору, адже 1841 року у Відні видав свою комплексну працю “Галицькі приповідки й загадки”, що мала схвальні відгуки не лише вітчизняних, а й зарубіжних науковців.

Фото: Igor Monchuk/CC BY-SA 4.0

Спробував свої сили Андрій Франко й у поезії, написавши збірку “Полин життя”, яка залишилася неопублікованою. Він ще дуже багато міг зробити адже тільки починав свій шлях у мистецтві та науці. Але нагла смерть від епілепсії у ніч проти 22 квітня 1913 року перервала молоде життя.

Для Каменяра смерть старшого сина стала тяжким ударом, який прискорив і його відхід у засвіти. Майже щодня він навідувався на могилу Андрія на Личаківському цвинтарі. Коли ж не стало й Івана Франка, могила Андрія поступово занедбалася, заросла бур’янами й зрештою загубилася. Тільки наприкінці XX століття її вдалося відшукати й встановити пам’ятник із написом: “Я втратив в ньому… найдорожчого помічника”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram