Андрій Бондаренко
Композитор, піаніст, громадський діяч

Андрій Бондаренко. Чи тепер Микола Лисенко став би зіркою

Андрій Бондаренко. Чи тепер Микола Лисенко став би зіркою

22 березня ми відзначили 176 річницю від дня народження Миколи Віталійовича Лисенка, композитора і громадського діяча, якого ми вважаємо засновником української композиторської школи. 176 років – не кругла дата, але хіба відзначаються лише круглі? Микола Лисенко на наш погляд завжди є актуальним, а цьогорічну дату на жаль відзначаємо з сумом. Але про все по порядку.

У радянські часи Микола Лисенко був визнаний як “засновник української класичної музики”. Це і так, і не зовсім так. Не зовсім так, бо статус засновника класичної музики немов натякає на те, що до Лисенка української класичної музики не було взагалі. І з точки зору радянських істориків воно так і є – за винятком хіба “Запорожця за Дунаєм”, який був поставлений вперше у 1863 році, тобто коли Лисенкові вже був 21 рік, іншої класичної української музики до Лисенка радянські музиканти не знали. Микола Дилецький, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артемій Ведель і інші автори духовних концертів, написаних на біблійні тексти, до кругозору радянського музиканта не потрапляли, адже чи міг собі дозволити відданий комуніст популяризувати “опіум для народу”?

Але є одна важлива деталь, завдяки якій ми і зараз можемо вважати Миколу Лисенка першим. Справа в тому, що Лисенко став першим писати музику саме на українські тексти. Тобто на тексти українською мовою. І Дилецький, і Бортнянський, і Ведель – всі вони писали духовні концерти на біблійні тексти, перекладені тогочасною церковно-слов’янської мовою. Вона суттєво відрізняється від української, навіть якщо співати ці тексти з українською вимовою, як це прийнято зараз в Україні. Інший лексичний склад. Якщо ж співати з московською вимовою, як це і досі прийнято в церквах Московського патріархату – тим більше відрізняється.

Микола Лисенко ж послідовно почав працювати саме з україномовними текстами. Його творча спадщина налічує більше 600 вокальних творів, більша частина з яких – це обробки українських народних пісень, значна частина – романси на вірші українських поетів, насамперед Тараса Шевченка (понад 60 романсів), і ще менш чисельна, але дуже цінна – романси на вірші німецьких поетів в українських перекладах. Причому значну частину творів писав Лисенко в ті часи, коли був у дії так званий Емський указ (1876), що забороняв видавати українською ноти, і навіть забороняв грати українською в театрах.

Крім того Микола Лисенко написав велику частину інструментальних творів, в яких вгадується інтонація української народної пісні. Найяскравіше це чути в українських рапсодіях для фортепіано. Імовірно Лисенко орієнтувався на “Угорські рапсодії” Ліста, проте за основу взяв саме українські думи, український гопак і українські пісні. Зараз і інструментальні і, особливо, вокальні твори Лисенка є невід’ємною частиною навчального репертуару музикантів.

На жаль Микола Віталійович не дожив до проголошення УНР приблизно 6 років. Але він – один із дуже не багатьох українських митців, кому вдалося лишити по собі прямих нащадків, які працювали і працюють у мистецькій сфері дотепер. Так, правнчука Рада Остапівна Лисенко тривалий час викладала в Київській консерваторії, а праправнук композитора – також Микола Віталійович Лисенко – тривалий час очолював Державний естрадно-симфонічний оркестр.

І саме зараз про Миколу Віталійовича-молодшого слід написати окремо. Напередодні 176-річчя Лисенка-молодшого цинічно й брутально звільнили з посади художнього керівника Естрадно-симфонічного оркестру. Брутально не тому, що праправнук. Нагадаємо, що саме за часів Лисенка-молодшого Естрадно-симфонічний оркестр якісно виріс, неодноразово виконував дипломні роботи композиторів-випускників київської консерваторії, брав участь у різноманітних творчих проектах від фестивалів сучасної музики (наприклад, “Київ-Музик-Фест”) до дитячих виконавських конкурсів (“Каштановий рояль”), і, нарешті, підготував креативний проект із “рок-симфонією”, якою мільйони телеглядачів насолоджувались цієї новорічної ночі. Тобто досяг з очолюваним ним оркестром визначних результатів.

Брутально викреслити Миколу Лисенка з мистецького життя стало можливим завдяки недолугим змінам до Закону про культуру, що їх зініціювала депутат від “Самопомочі” Ірина Подоляк, і благословив міністр культури Євген Нищук. Згідно з цим законом очолювати мистецькі колективи можуть люди… без мистецької освіти, і при цьому саме вони вирішують долю творчих керівників, тобто людей найбільш мистецьки освічених. Уявіть собі, що клініку професора Преображенського очолив товариш Шаріков. Чи буде він зацікавлений продовжити контракт самому Преображенському і його колезі доктору Борменталю? Очевидно – ні. Саме така ситуація і трапилась із Миколою Лисенком-молодшим та новим директором Естрадно-симфонічного оркестру – Олександр Зайцевим, який віддав перевагу вихідцю із Донецька Богдану Пущаку.

Звичайно молоді амбітні диригенти, які зможуть “відмахати” “рок-симфонію” замість Лисенка рано чи пізно знайдуться. Тим більш, що “рок-симфонія” – це не полотна Малера, і витонченої рафінованості жесту від диригента не вимагає. Але відірвати людину від справи, якій було віддано стільки творчих сил, і головне – віддано результативно – це погодьтесь, несправедливо.

Повернемося у кінець XIX століття. Чи зміг би Микола Лисенко здобути визнання, якби тодішня Україна нагадувала сучасну? Якби Київ був настільки ж русифікований і корумпований, як зараз? Якби люди замість Шевченка читали би “Вєсті”, а замість вертепів дивилися б “95-й квартал”? А градоначальники тільки й зацікавлені були би ліпити хмарочоси на місці затишних парків? Напевно не зміг би. Як і, згодом, Леонтович. Українська музика просто не відбулася б, бо за законами ринку переміг би щедро підтримуваний сусідньою державою російський ширвжиток.

Тому згадуючи Миколу Лисенка старшого, віддамо пошану і нашим предкам-киянам, які на відміну від багатьох із нас, цінували українську пісню і український театр, підтримували високе мистецтво морально і матеріально, спілкувались між собою українською навіть попри те, що української держави як такої ще не існувало.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.