Андрій Алиськевич – відомий громадський діяч, а ще педагог та освітянин Галичини. Він реорганізував гімназію в Перемишлі, яка стала однією з найкращих на теренах західної частини України. Алиськевич став одним із засновників товариства “Взаємна поміч українського вчительства”, також за його сприяння були побудовані їдальня та гуртожиток для бідних учнів. Окрім того, він писав шкільні підручники, редагував часописи.

Андрій народився 17 грудня 1870 року в селі Залуква (нині Івано-Франківська область) в родині місцевого священника отця Антона Алиськевича. Син не пішов батьковою стежкою, адже зі своєю майбутньою професією визначився рано, він обрав педагогічну працю. Освіту здобував спочатку в гімназії Золочева, далі студіював у Віденському виші та у Львові. По закінченню навчання працював вчителем у Львові та Бродах. Педагогіку поєднував із дослідницькою працею, у цей період написав два наукових опуси з історії німецької літератури. У 1900 році Андрій обійняв посаду директора третьої, а потім – четвертої гімназії у Львові.

Із 1905-го Алиськевич працював редактором дитячого журналу “Дзвінок” або в оригіналі “Дзвôнокъ” – львівський двотижневик для дітей та молоді. Там друкувалися новинки української літератури, біографії видатних митців, чималу увагу приділяли історії, етнографії та природничим наукам. Були також розважальні колонки.

Наступним щаблем у педагогічній практиці стало призначення Алиськевича директором жіночої учительської гімназії та міської школи імені Тараса Шевченка, за рік Андрій Антонович очолив Перемишлянську гімназію. За його сприяння тут відкрилася так звана “Дешева кухня” – їдальня для бідних учнів. Згодом відкрився для таких дітей і гуртожиток або як казали раніше – бурса. За часів його праці в цьому навчальному закладі зросла кількість навчальних відділів. Гімназія в Перемишлі стала однією з найкращих освітянських закладів Галичини, вона на рівних конкурувала зі знаменитою Львівської Академічною гімназією. Збереглися документи, у яких зазначалося:

“Другим директором Перемиської гімназії іменувала “Краєва Рада Шкільна” проф. Андрія Алиськевича, германіста з польської VI гімназії у Львові, до якої, як до так званої експериментальної гімназії, не приймали ані греко-католиків, ані учнів мойсеєвого віровизнання. Директор Алиськевич керував Перемиською українською гімназією від 1910-го до 12 листопада 1918 року”.

Коли російські війська взяли в облогу Перемишль (1914-1915), Алиськевич виїхав до Відня, де читав право та вів учительські семінари. Після того, як російська армія під натиском австро-угорських військ відступила та залишила місто, Андрій Антонович повернувся до Перемишля, де ще пропрацював кілька років, після – він директорував у Дрогобичі.

Водночас Алиськевич головував у Товаристві шкільної допомоги для бідних учнів святого Кирила та був членом педагогічного товариства. Андрія Антоновича разом із когортою однодумців заснував товариство “Взаємна поміч українського вчительства”, яке стало справжнім унікальним явищем в історії української педагогіки. Згодом товариство стало професійною організацією. Головна мета якого – допомагати вчителям та їхнім родинам, видавати кошти, позики, стипендії, а також захищати фахові права вчителів.

Під час польсько-української війни 1918-1919 років, Андрій Антонович працював при Міністерстві народної освіти УНР в Кам’янці-Подільському, який протягом пів року був фактичною столицею Української Народної Республіки. Згодом Алиськевич обійняв посаду радника міністерства і його делегували до Відня та Праги, щоби він організував там видання шкільних посібників.

У 1921-му Алиськевич розпочав роботу в Пласті в Берегові, Ужгороді та Великому Бичкові. Співпрацював і був членом різних товариств, як культурних, так і педагогічних. Окрім того став заступником начальника Пласту Підкарпатської Русі. Пластуном був і його син Богдан, народжений у шлюбі з Євгенією Заячківською.

За сприяння Алиськевича та декількох перемишлянських меценатів було збудовано табір для дітей та молоді, на кшталт спортивного комплексу. Тут діти могли не лише відпочивати влітку й взимку, а й займатися спортом та проводити змагання

У квітні 1934 року Алисьвевич вийшов на пенсію. З цієї нагоди провели урочистий захід. За досягнення у громадсько-освітянських роботах було вирішено заснувати фонд для бідних учнів і назвати ім’ям Андрія Антоновича.

Та навіть на пенсії Алиськевич не покинув активної громадської праці. Він писав опуси на просвітницьку тематику, які публікувалися в журналі, а також співпрацював із дитячими періодичними виданнями.

Після окупації в 1939 році Карпатської України Угорщиною, Алиськевич виїхав до протекторату Богемії та Моравії, який перебував під контролем нацистської Німеччини. Там він прожив ще 10 років. 25 березня 1949-го Андрій Антонович відійшов у засвіти. Похований у Брно (Чехія).