Анатолій Шапіро народився 18 січня 1913 року в повітовому місті Костянтиноград Полтавської губернії (нині районний центр Красноград Харківської області). Учасник Другої світової війни, учасник визволення табору смерті Аушвіц (Освенцим, Польща), майор Червоної Армії та Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”.

Анатолій Павлович Шапіро отримав освіту в середній школі та Запорізькому інженерно-педагогічному інституті. У 1934 році був призваний до Червоної Армії, звільнений в запас у званні молодшого лейтенанта. Як інженер-технолог працював у технікумі при заводі “Дніпроспецсталь”. Обирався депутатом міської ради Запоріжжя та головою міської планової комісії виконавчого комітету міської ради.

Коли в жовтні 1941-го німецькі війська захопили Запоріжжя, Анатолій Шапіро, незважаючи на “бронь”, добровольцем пішов до війська. Спочатку воював у 76-й морській стрілецькій бригаді. Воював на Північному Кавказі, Кубані, Тамані, Курській дузі, в Україні, Польщі й Чехо-Словаччині. У липні 1943-го під час запеклих боїв на Курській дузі під Прохорівкою дістав поранення, але після шпиталю повернувся в стрій. Брав участь у форсуванні Дніпра восени того ж року.

На початок 1945 року майор Анатолій Шапіро командував окремим стрілецьким батальйоном 100-ї стрілецької дивізії 106-го стрілецького корпусу 60-ї армії 1-го Українського фронту. При наближенні червоноармійців до Аушвіца нацисти почали укріплювати та заміновувати підступи до концтабору – вони хотіли виграти час для того, щоб приховати сліди своїх злочинів. Щонайменше мільйон в’язнів було знищено тут за роки війни, значну частину з них становили євреї.

Запеклі бої на підступах до Аушвіца тривали три дні. За цей час батальйон Шапіро втратив половину особового складу вбитими й пораненими. Але 27 січня бійці увірвалися на територію табору. Анатолій Шапіро був серед тих, хто відкривав ворота та приніс довгоочікувану свободу в’язням. Ось як він описав свої враження:

“Табір представляв собою ціле “місто” з сотень довгих бараків і двоповерхових блоків. У цій “фабриці смерті” ми бачили гори мішків із волоссям, багато трупів, ледь живих в’язнів-скелетів, руїни чотирьох підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. В таборах стояв трупний сморід, гори сміття”.

Після вигнання нацистів у таборах виявили живими, за різними даними, від 500 до 3 000 в’язнів. Але сам концтабір Аушвіц не був одразу знищений, бо ще понад чотири роки радянські енкаведисти та польське міністерство громадської безпеки використовувало частину його споруд як в’язницю для противників комуністичного режиму.

Німецько-радянська війна для Анатолія Шапіро закінчилася в травні 1945-го в Празі. Через два роки він демобілізувався й повернувся в Україну. Працював на заводах у Запоріжжі, допомагав відновлювати ДніпроГЕС, у 1950-х брав участь у будівництві гідроелектростанції у Куйбишеві (нині Жигульовська ГЕС в Самарській області Росії).

Після краху СРСР, у 1992-му Анатолій Шапіро виїхав на постійне мешкання до Сполучених Штатів Америки. Оселився в Нью-Йорку, писав книги та спогади, проводив зустрічі з ветеранами, школярами й студентами, а також постраждалими під час Голокосту. Незадовго до смерті побачила світ його книга “Зловісний марафон”, а уряд Польщі нагородив Шапіро орденом офіцерської честі. За станом здоров’я ветеран уже не міг поїхати за океан, і нагороду йому вручив консул Польщі в Нью-Йорку.

На схилі років Анатолій Шапіро казав:

“Коли закінчилася велика війна, ми думали, що нарешті люди житимуть в справедливості й щасті. А нічого не справдилося. Пішла нескінченна низка “малих воєн”, аж до нині. Після Перемоги я думав, що моє покоління буде останнім, якому довелося зазнати смерть у бою, побачити неймовірну жорстокість. На жаль, це не так. Я хочу сказати всім, хто живе на Землі: об’єднуйте зусилля, не допускайте те зло, яке випало нашу долю! Люди, бережіть життя на Землі!”.

Анатолій Павлович помер 8 жовтня 2005-го, йому було 93 роки. Похований на цвинтарі Бет Мозес неподалік Нью-Йорка. За рік, 21 вересня 2006-го, вийшов Указ президента України Віктора Ющенка № 768/2006 про присвоєння Анатолію Шапіро посмертно звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” – “за особисту мужність і героїчну самопожертву, незламність духу в боротьбі з фашистськими загарбниками”.

Симон Візенталь – галицький мисливець на нацистів, сумління Голокосту

Пам’ять про Анатолія Шапіро зберігають і в США, і в Україні. У Нью-Йорку йому присвячено стенд у “Клубі тих, хто пережив Голокост”. У Запоріжжі, на будівлі колишньої міської ради, де в 1939-1941 роках працював Шапіро, встановлено меморіальну дошку.

Григорій Епік – між бажаним та реальністю

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram