У ніч на 10 жовтня 2007 року пішов у засвіти справжній син України, відомий літературознавець, письменник, критик і публіцист, політичний, культурний, громадський діяч Анатолій Погрібний. Зазвичай, час стирає такі дати з нашої пам’яті, адже щодня поруч хтось народжується та помирає. Але це була незвичайна людина, неординарна особистість, про життя якої маємо пам’ятати завжди.

Моє перше знайомство з ним відбулося під час однієї з робкорівських зустрічей з відомими земляками в Бобровицькій районній газеті “Жовтнева зоря” (Чернігівська обл.), куди разом з іншими письменниками, журналістами приїхав і Анатолій Погрібний. Може, він тоді був без настрою, можливо, я ще занадто була мала, щоб впіймати настрій Анатолія Григоровича, але густі чорні брови та серйозне задумливе обличчя, склалися для мене в образ такого суворого, майже сердитого чоловіка. Та через рік в тичинівських Пісках, село сусіднє з його рідними Мочалищами, на святі “Чуття єдиної родини”, він першим до мене підійшов, і, усміхаючись, запитав “Ну, як справи, Тетянко, пишеться?” А я так розгубилася, що й слова не могла сказати, тільки покивувала у відповідь головою. Вдома з батьками ділилася враженнями, що цей диво-чоловік запам’ятав, як мене звати, при тій першій редакційній зустрічі.

Втретє я зустріла професора Анатолія Погрібного під час навчання в Інституті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Він викладав у нас на курсі історію української літератури. Одного разу ми буквально лобами зіткнулися з ним біля авдиторії. “Радий тебе тут бачити, землячко. Не підведи. Перед тобою Світлана Красуля з Бобровиці вчилася. Мені за неї соромно не було. Впевнений, що й за тебе не буде”. І я вчилася. Особливо вчила його предмет. Щоб не було за мене соромно. До речі, куратором моєї дипломної роботи теж був Погрібний.

Як зараз пам’ятаю тему – “Преса Чернігівщини від початків і до наших днів”. Попоїздила по обласних архівах. Це був кінець 90-х і в мене ще не було комп’ютера. Друкарка редакції все тієї ж районної газети, де вже на той час я працювала журналістом, набирала мені мої дослідження на машинці, а на вихідні я їх везла через сосновий ліс велосипедом в Мочалище (бо сама родом з сусіднього села Стара Басань), до свого куратора. Другий поверх над гаражем у дворі поруч зі старенькою батьківською хатою Погрібного. Кімнатка завалена книжками, паперами. Тут він читав мою дипломну роботу. Уважно. Прискіпливо. Щось правив, щось радив. Захистила тоді її на п’ять. І радощам не було меж. Таки не підвела.

Багато цікавого завжди про Анатолія Погрібного розповідає його друг, сусід по дачі, письменник Дмитро Головко. Такі теплі ці спогади. Здається, навіть поема вже є в Дмитра Андрійовича, присвячена саме Погрібному.

Спогадів про нього багато, але чи згадуємо достатньо часто? Він був різкий, прямий і неспокійний, особливо коли йшлося про українську мову, українську справу, українську державу. Жаль, що не має продовження в часі публіцистична програма, яку він багато років вів на радіо “Якби ми вчилися так, як треба”. Як багато всього можна було з неї почерпнути і дійсно навчитися.

Його слова боялися. Боялися завжди. Він би міг бути у 1992 році першим міністром освіти в Незалежній Україні, але через проукраїнську відкриту позицію, отримав посаду першого заступника міністра.

Друзі, колеги Анатолія Григоровича розповідають, що він відмовився від службового автомобіля і їздив на роботу громадським транспортом. За два роки роботи на цій посаді зробив стільки для освітньої галузі України, що невдовзі проти нього “п’ята колона” зробила все можливе, щоб прибрати Погрібного з посади. Заява, яку він написав, ідучи, і поклав на стіл гуманітарного віцепрем’єра Миколи Жулинського згодом стала відомим афоризмом:

“Прошу звільнити мене за власним бажанням, без власного на те бажання”.

У Мочалищі Бобровицького району Чернігівської області, його колисці дитинства, його малій батьківщині, яку він не просто любив, а обожнював, ще й досі стоїть та старенька батьківська хата і гараж, побудований Погрібним, і родять дерева, посаджені ним же. Немає тільки кому збирати ті врожаї. Немає самого господаря.

Фото: Анатолій Погрібний /Укрінформ

Про пандуси і що робити, коли їх нема

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram