Алла Горська – видатна художниця-шістдесятниця. Своє натхнення черпала із глибин української самобутності. Її роботи порівнювали з мексиканською мисткинею Фрідою Кало. Майстриня увійшла в історію не тільки завдяки своїм неперевершеним картинам, а ще й як відома діячка суспільно-політичного руху. Її боротьба полягала не в двобої з системою, а в наданні допомоги тим, хто став жертвою репресивних дій режиму. За свою політичну позицію була страчена за таємним вироком радянської влади в 1970 році.

Народилася майбутня художниця 18 вересня 1929 року. Батько дівчинки, Олександр – директор Ялтинської кіностудії, в минулому – театральний актор, мати – вихователька в дитячому садку. Коли Аллі виповнилося три, сім’я переїхала до Москви, а ще за рік –до Ленінграда (нині Санкт-Петербург). Там Горський отримав посаду директора Ленінградської кіностудії.

У тому ж Ленінграді Горська разом із мамою пережили дві блокадні зими й лише влітку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати (нині Алмати). Там їх уже чекав батько, який працював на кіностудії. Пробувши в Казахстані кілька місяців, сім’я перебралася до Києва.

У 1948 році дівчина закінчила школу імені Тараса Шевченка й вступила на факультет живопису Київського художнього інституту в майстерню Сергія Григор’єва. Там вона зустріла свою долю. Його звали – Віктор Зарецький, майбутній видатний художник, “український Модільяні” – так його називатимуть. У 1952-му пара одружилася.

Алла Горська з сином. Середина 1950-х років

За два роки по закінченню навчання Алла розпочала працювати в монументальному живописі. Разом із чоловіком неодноразово їздила у відрядження на Донбас. У 1959-му за створену низку картин шахтарського циклу її прийняли до Спілки художників.

Ескіз мозаїки “Прапор перемоги” для музею в Краснодоні Луганської області – спільний проект Алли Горської, Віктора Зарецького та Володимира Смирнова

Під час хрущовської “відлиги” почала потроху оживати українська культура, й Алла енергійно влилася в процес національного відродження, як і молоде покоління творчої інтелігенції Києва початку 1960-х рокiв. Найпершим кроком стало освоєння української абетки, після – спілкування виключно солов’їною.

“Автопортрет з сином”, 1960

Разом із Василем Симоненком, Лесем Танюком заснували клуб творчої молоді “Сучасник”, який згодом перетворився на осередок національно-культурного життя. Завзяті однодумці публічно відзначали Шевченківські свята. У день перепоховання Кобзаря – 22 травня 1963-го – разом із добровольцями організували покладання квітів до його пам’ятника. Відтоді ця хода стала традиційною для патріотично налаштованої української інтелігенції. Але тодішній владі такий прояв націоналізму не сподобався й імена всіх учасники потрапили на олівець до відповідних органів.

Діяльність “Сучасника” не обмежувалася літературними вечорами. Алла разом із Василем і Лесем віднайшли місця поховання тисяч замордованих енкаведистами людей (Биківня, Лук’янівське та Васильківське кладовища). Про знахідку відразу заявили до Київської міської ради. Танюк набагато пізніше напише:

“Я написав так званий Меморандум №2 від імені Клубу творчої молоді до Київміськради. Йшлося про те, що громадська комісія встановила наявність захоронень радянських людей, жертв сталінських репресій під Биківнею, просимо це дослідити й впорядкувати могили. Звичайно, нам ніхто не відповів. Але закінчилося тим, що Симоненка страшенно після того побили міліціонери, я гадаю, його смерть прискорило й це. На мене був зроблений напад в Одесі. Аллу ж спіткав жахливий кінець”.

До 150-річчя Тараса Шевченка (1964) ректорат Київського університету замовив Горській вітраж “Шевченко. Мати” із підписом: “Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово” у Червоному корпусі вишу. Разом із Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко Алла виконала роботу.

Вітраж “Шевченко. Мати”

Це викликало неабияий резонанс, компартія терміново скликала комісію, яка кваліфікувала розпис як “ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму”. Вітраж зруйнували. Горську разом із Семикіною виключили зі Спілки художників. І хоча за рік їх поновили, присмак зради залишився ще надовго.

У 1965 році Україною прокотилася чергова хвиля репресій, і багато друзів Алли потрапили до в’язниці. Уже в грудні вона написала заяву прокуророві УРСР, в якій засуджувала арешти й називала їх неправомірними.

Віктор Зарецький, Григорій Синиця, Алла Горська, Василь Парахін. 1965, Донецьк.

Незабаром Горська сама потрапила до рук кадебістів, щоправда, як свідок. З нею проводили “профілактичні бесіди”, погрожуючи, намагалися залякати Аллу, щоби вона свідчила проти арештантів. Та зламати жінку не вдалося.

Сім’ї репресованих художниця підтримувала морально, збирала для них гроші. Сама листувалася з політв’язнями. Дисиденти, які поверталися з таборів, одразу шукали допомоги в Алли.

Разом із Вячеславом Чорноволом, Святославом Караванським, братами Горинями, Опанасом Заливахою, Валентином Морозом протестувала проти розправ із українськими правозахисниками. У 1968-му підписалася під “Листом 139-ти” (відкритий громадський лист на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів).

Але така завзята боротьба за правду обернулася гоніннями для самих підписантів. Вдруге художницю виключили зі Спілки художників. Саму Аллу кадебісти зарахували до очільниць “терористичної бандерівської організації”. Встановили за жінкою цілодобове стеження. Нерідко вдавалися до залякування – погрожували в слухавку телефону або й просто посеред вулиці.

17 листопада 1970 року в Івано-Франківську відбувся суд над Валентином Морозом. Горська, яка мала свідчити, відмовилася, а разом із нею – Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба та Богдан Антоненко-Давидович. Мороза засудили до 14 років таборів. Алла категорично не погоджувалася з вироком і написала протест проти суворого покарання.

28 листопада вона поїхала до Василькова, щоб забрати у свекра швейну машинку. Але додому так і не повернулася. Віктор Зарецький забив на сполох наступного дня й вирушив за дружиною. Але батьківська хата стояла замкненою, і вдома нікого не було. Викликані міліціянти відмовились ламати двері. 29 листопада знайшли тіло батька Зарецького на станції Фастів-2 прямо на залізничній колії з відрізаною головою. І тільки три дні по тому, 2 грудня, міліція відімкнула двері в хату й виявила у підвалі труп Горської. Життя художниці обірвав точний удар ззаду по голові.

Хто і навіщо вбив жінку, а потім ще й затягнув у льох?

Слідчі швидко знайшли відповіді на ці запитання – свекор, через особисту неприязнь, взяв і вбив невістку, а потім і сам кинувся під поїзд. Кримінальну справу за місяць закрили. Слідчим було байдуже, що Іван Зарецький був старенький і навіть швейної машинки привезти не міг, бо був заслабкий. А тут – сокирою забив невістку, перетягнув тіло в підвал і, пройшовши декілька кілометрів, покінчив із життям.

Попрощатися із Аллою Горською прийшло багато її друзів. І похорон перетворився на мітинг проти комуністичної влади. Україною ходив поголос, що жінку вбили кадебісти за дорученням влади. Біля могили художниці з промовою виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Невдовзі всі вони були заарештовані.

Лише 38 років по тому Галузевий державний архів СБУ розсекретив так званий Фонд 16, який містив документи, що мають стосунок до справи про вбивство А. О. Горської (чимала частина матеріалів була знищена в 1990 році). Документи опрацював і 2010 році опублікував син Алли Горської, мовознавець, культуролог і дослідник творчості батьків Олексій (Олесь) Зарецький. Матеріали неспростовно доводять, що вбивство правозахисниці було сплановано і організовано тодішньою владою.

Не дивно, що десятиліттями її ім’я та творчість були заборонені. Боротьба жінки й загадкова трагічна смерть відомі широкому загалу, а от творчий доробок – ні. А він не маленький і складається з численних живописних, графічних і монументальних робіт, які можна охарактеризувати як український авангард 20-х, наповнений рисами народного мистецтва, основою вираження якого Горська вбачала саме в кольорі. У листах до Опанаса Заливахи Горська писала: “Колір – зміст, душа, історія народу, його лице”.

Роботи Алли Горської зберігаються у Національному художньому музеї та Музеї шістдесятництва (Київ), музеях Львова та Берліна.

Василь Стус – пам’яті Алли Горської:

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – мало нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров – така густа,
Така крута, як кров у наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
На нас своїм безсмертям окошились.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter