Дискусія щодо державної мови точиться в суспільстві не роками, і навіть не десятками років, а цілими століттями. Відтоді, як Україна побувала в складі Російської імперії – нам важко доводити наявність, красу та вишуканість рідної мови. І ще б нічого, якби доводити це було потрібно якомусь іноземцю на правах реклами, але ситуація куди критичніша – переконувати необхідно багатьох українців. А таких, м’яко кажучи, немало.

Говорити російською, тобто мовою окупанта – це як палити: ти ніби знаєш, що тут немає нічого корисного, ти навіть усвідомлюєш усі можливі наслідки, але щоб позбутись насамперед психологічної залежності, потрібно цього дуже захотіти. А найголовніше – почати долати комплекси та нищити в собі почуття меншовартості, яке українцям вбивали в голову протягом кількох століть.

Мовна ситуація в країні – це те від чого мені не раз доводилось відчувати дискомфорт і внутрішню напругу. Адже часто, щоб тебе сприймали оточуючі середовища (а таких було чималенько), треба було виборювати своє право на українськомовність. І чого тільки не доводилося терпіти: виправлення наголосів із боку російськомовних, які завжди намагаються підкреслити свою “підкованість” і продемонструвати знання, щоправда не на практиці, а в теорії, на кшталт: “якщо знаю мову, то навіщо мені її використовувати?”. Це ж те саме, що тебе кинули в річку, а ти не гребеш – зате знаєш як плавати в теорії. Навряд ці знання тебе врятують.

Читайте також: Спецвипуск про українську мову

“А з якого ти села?”, або “Ти зі Львова?” – два дурні й абсолютно нетактовні питання, що лунають на мою адресу від людей різного віку, статусу та професії вже понад десять років. Два кардинально різних за своєю семантикою запитання, на які, зазвичай, лунає жартівлива відповідь – з філологічного факультету. Те, що в селах українська збереглася краще – не секрет. Так само як і те, що славиться своєю вишуканою україномовністю місто Лева (я правда промовчу про вплив польської). Наприклад, у людей з півдня (хоча сама я родом з Миколаївщини) таке питання виникає щоразу, коли я починаю з ними говорити аж доти, доки вони не звикнуть, переставши сприймати мене вороже.

Одна з ознак комплексу – підкреслений перехід на ламану українську з пародіюванням західного діалекту. Зазвичай тих, хто так робить, вистачає не більше, як на два-три речення, бо “мовний голод” у них досяг тієї межі, яка не піддається культурному впливу. Таким особам, щоб вивчити мову країни в якій вони понад пів століття живуть, доведеться сідати за шкільну парту та починати вчити її з нуля.

Є ще одна категорія російськомовних, так звана інтелігенція. Це люди освічені, культурні та неагресивні. Вони ніколи не поводять себе нахабно і не намагаються нав’язати свої правила. Такі люди зазвичай сприймають українську на рівні з іноземною, тому залюбки слухатимуть мову, вбираючи кожне слово, а інколи навіть ловити момент та говорити, оскільки розуміють – не сьогодні, то завтра їм доведеться її використовувати деінде. Тож попрактикуватись для таких велике щастя.

Ще одна “колона” – російськомовні патріоти. Таких дійсно багато й вони, як на мене – найнебезпечніші. Бо коли ти починаєш знецінювати силу ворога – вважай, що ти програв. Ці люди мають купу досягнень перед країною, армією, містом і людьми. Цими досягненнями вони прикриваються, як щитом, на кшталт “а що зробив ти?” і так далі. Довести їм, що мова має значення – так само складно, як здоровому затятому курцеві-дідусю – що паління таки викликає рак. Доки ти не усвідомиш масштабність ризиків, доти не знатимеш про вплив “мовної шизофренії” (за Юрієм Шевчуком), через яку, вже мінімум п’ять років, гинуть наші воїни.

Що лагідна, що жорстка українізація не даватиме плодів поки не буде чіткого усвідомлення, що мовні кордони надважливі. Але як донести це тисячам і мільйонам, якщо з кожним роком і днем ситуація лише заплутується? І тут не допоможуть “каральні органи”, що констатуватимуть порушення та зраду. Хоч ситуація поволі й змінюється, але ця динаміка дуже слабка.

За життя я зустрічала людей, які свідомо перейшли з російської мови на українську. Статистика мого особистого досвіду показала, що переважно це чоловіки і переважно – після якогось з Майданів, чи то просвітницького фестивалю. Отже, якщо керуватись логікою та здоровим глуздом – вплив на свідомість можуть здійснювати культурні, політичні просвітницькі події, які наповнені змістом та емоціями. Можливо, можна перейти на українську під впливом кохання і культурного вибуху, під впливом мовного середовища, або внаслідок поваги до того чи іншого авторитету: співака, письменника, режисера, політика тощо. Але це рішення має бути твердим і остаточним. Треба бути готовим, що багато твоїх знайомих будуть тебе “тролити” і намагатись скомпрометувати. Одна з причин, яка може відтягувати цей процес – це страх бути смішним і неграмотним. І тут головне пам’ятати, що школа й виш давно позаду – оцінки ніхто не ставить, а всі, хто повчає та намагається здаватись учителем – ним не є. І коли ти це усвідомлюєш стає легко та просто, а найголовніше – все одно на думку інших, тих, хто не розуміє тебе. Принаймні поки що.