#ДякуюВчителю – флешмоб від нової міністерки освіти Новосад спрацював непогано. Всі ми на своїх сторінках у соцмережах згадували колишніх педагогів, дякували теперішнім. Діти ще минулої п’ятниці почали вітати своїх наставників, йдучи до школи з букетами… Але свято не триває вічно, і після нього знову полинуть скарги і невдоволення в бік вчителів. Зарясніють часто безпричинними невдоволеннями батьківські вайбер-групи. Бо “та що вона там сама знає”, “а чому моїй дитині знову шість балів, що хіба шкода нормальної оцінки”, “ми іншу школу знайдемо, це не проблема”, “знання на хліб не намажеш”, “вона що ці гроші собі забирає, тільки давай” і таке інше.

То вже ні для кого не дивина чути, що вчителі погані. А може не вчителі? Може умови погані! Може, ті, хто про це говорить, самі не маслом мазані?

Держава роками не створює педагогам належних умов для результату. Реформи, експерименти, обіцянки… А заробітна плата здебільшого (особливо, коли говорити за молодих педагогів) абсолютно не відповідає потребам часу.

Колись один із відомих експертів в сфері освіти добре висловився щодо цього: “Є погані прем’єри, погані міністри, погані ректори, але всі вони отримують зарплату набагато більшу, ніж вчитель”. Чому так?

Хороша праця потребує гідної оплати. А поки – вимог до вчителя звідусіль значно більше, ніж грошей, які падають щомісячно на його зарплатну картку. Та про це чогось говорять рідше.

Читайте також: Найкращою вчителькою України стала новаторка з Мелітополя

Я виросла в учительській родині й добре пам’ятаю батьків, які вдень працювали в школі, а ввечері вдома писали плани, постійно обговорювали якісь уроки, сперечалися, знову писали і так щодня. Пам’ятаю, як раділи вони успіхам своїх учнів (дітей з непростими долями, певними вадами), як хвилювалися за їхні невдачі, хвороби. Мені часом здавалося, що чужими дітьми вони переймалися більше, ніж нами, власними. Хоча, звісно ж, це було не так. А ще добре пам’ятаю, як раділа мама, коли хтось (це було не так вже й часто, бо школа-інтернат) приїздив після канікул з букетом квітів.

Тому мені ніколи не зрозумілі заклики щодо того, щоб вчителям на свята не нести квіти. Чому не нести? Нам хіба не дарують квіти? Хіба, коли ті гвоздики, хризантеми, троянди висихають у вазонах вдома чи на роботі, ми не так само викидаємо їх на смітник? Колись перед вчителями при зустрічі навіть старші за віком чоловіки знімали шапки і вклонялися, колись вчителя в містах і селах називали тільки на Ви, поважали і дякували, колись зберігали любов і вдячність до педагога на всі роки, а зараз вже навіть квіти, і ті, як причина, зробити вчителя не вартим дитячої поваги. Так, повага тільки квітами не вимірюється. Але це один із її красивих, приємних, пам’ятних знаків. Хочете несіть, хочете не несіть, але хоч з цього приводу не кричіть. Зрештою, квіти вирощують і продають саме для того, щоб їх купували і дарували.

Якось я прочитала одну статтю, завдяки якій вперше відкрила для себе термін – токсичний вчитель. Це виявляється той, хто позбавляє дитину радості навчання. Мені досі цікаво, як можна визначити, що радості навчання позбавила дитину не вдома мама, тато або хтось дорогою до школи, або вона себе сама (давайте будемо відвертими, не так вже однаково радісно всі сприймають шкільне життя), а от саме педагог? Найпростіше звинуватити в усіх бідах когось, правда ж?! У даному випадку вчителя. А про те, що він може роками працювати в токсичних умовах і сам втратити радість до життя, ми хіба думаємо коли.

Якщо взяти до уваги місто, де дітей в класі тридцять, а то й сорок, то педагогу всяк буває – моральне, фізичне виснаження. Але тут вчителя не токсичним, а нещасним треба називати і співчувати, що він багаж освітніх проблем, часто через банальну відданість професії, тягне все життя на собі. Та кому це цікаво? Тим, хто будує, наприклад, в тій же таки столиці, все нові й нові будинки, стіна до стіни, вікна у вікна, і не будує поруч з новобудовами садочків, нових шкіл. Хтось дає дозвіл на будівництво, хтось не зважає з відповідних служб на те, що класи переповнені до нема куди. Таких “хтось” на пальцях не перелічити. І чим далі, тим гірше. Про приватні заклади мова зараз не йде. Що про це говорити, коли значній частині українських родин вони просто не по кишені.

Трапляються педагоги, про яких можна сказати, що він чи вона не на своєму місці. Але це ж не тільки в школах так. Адже трапляються і не зовсім хороші лікарі, і не зовсім хороші чиновники, і не зовсім хороші актори. Не варто однією міркою міряти всіх. До того ж, треба пам’ятати, що хороша, вихована, освічена дитина – це спільний результат, батьків, вчителя і самої дитини. Тут має бути і взаємоповага, і взаєморозуміння, і взаємопідтримка. Інакше – ніяк.

Якось на зупинці чула, як дівчинка років десяти розповідала мамі, що на уроці математики, вона отримала зауваження з приводу домашнього завдання.

– Що та курка хоче від тебе? – у відповідь пирхнула гнівом молода жінка.

Скажіть, для дівчинки, вчителька математики, яку мама порівнює з куркою, буде авторитетною? Відповім – ні. Але, чогось впевнена, що більшість тих, хто прочитає цей діалог, стане на підтримку мами й дитини, а не вчительки, слово якої давно вже ні для кого не закон. На жаль. Якщо відчуваємо і справді проблему, бачимо, що між дитиною і наставником в школі затяжне непорозуміння, то не ображати при дитині вчителя треба, а йти і говорити з самим вчителем. Шукати причину виниклої проблеми і спільно спробувати вирішити її. Бо може та курка, зовсім і не курка, а людина, яка хоче, аби її учні добре знали предмет.

До речі, минулого року фонд The Varkey Foundation провів у 35 країнах світу масштабне дослідження щодо соціального статусу педагогів, рівня оплати їхньої роботи, кількості охочих отримати педосвіту, соціального сприйняття вчителів та рівня поваги учнів. Так от це дослідження показало, що там, де найвища повага до вчителя – там найкраща успішність.

Дослідники також з’ясували, що люди похилого віку поважають вчителів більше за молодь. Випускники – більше, ніж не-випускники. Чоловіки – більше, ніж жінки. А батьки – більше, ніж бездітні. Цікаво, що етнічні меншини загалом менше поважають вчителів, але представники ісламської віри традиційно цінують їх високо.

Речі загальновідомі, що там де образи, зверхність, не вміння чи небажання чути з боку вчителя – викликає у дітей відразу до навчання, небажання відвідувати уроки, налагоджувати контакт. Але є й зворотня сторона медалі, коли батьки і діти відмовляються чути вчителя і зневажають його. Тому хочеться, аби флешмоб #ДякуюВчителю неодмінно мав продовження в часі. Давайте завжди дякувати тим, хто ділиться з нами знаннями, дарують нам своє вчительське серце, свою любов, і тоді з боку педагогів теж неодмінно стануть постійними такі флешмоби як #ДякуюУчням, #Дякую Батькам. Адже добра багато не буває. І пам’ятаймо, що тільки велика людина може навчити маленьке серце.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram