Ми нечасто замислюємося над тим, що говоримо іншим. Ще рідше зважаємо на те, який слід ці слова лишають у душі людей. Sad, but true: cлово – не горобець. А ще жорстокість – одна з найвиразніших рис сучасних підлітків.  І якщо раніше кількість конфліктів була не такою великою, щоб про це говорити, то з активним розвитком соціальних мереж ми повсякчас чуємо про трагічні наслідки кібербулінгу.

На жаль, не з методичок знає про кібербулінг Лукія (ім’я змінено на прохання респондентки – при.ред).

То що ж це таке? Якщо коротко, то це вияв систематичної агресії з боку особи чи групи осіб в Інтернеті протягом тривалого часу.

Варіацій безліч: негативні коментарі під постами, розпускання пліток через фейкові сторінки, розсилання чужих фото, образливі анонімні (або ж ні) повідомлення у Дірект, цькування в публічних чатах і ще багато-багато чого.

Як то кажуть, “на будь-який смак”.

Слухаючи про подібне на уроках етики, читаючи статті в журналах чи дописи відомих блогерів, кожен думає, що його це не торкнеться. Так само вважала й 15-річна Лукія.

Вона була душею компанії, мала купу друзів, навчалася у київській гімназії на відмінно й обожнювала співати.

Одного дня під світлиною вона побачила коментар.

Щось на кшталт “Ну и уродина! Наверное, у твоего парня просто глаз нет”. Видалила і мовчки проковтнула образу.

“Тоді я подумала, що просто якомусь дурню немає чим зайнятись. Якби я лише знала, як далеко це зайде”.

Наступного дня вона отримала ще один коментар, потім ще й ще. Потім почали надходити образливі повідомлення у приватні повідомлення.

“Так, було неприємно. Але я намагалась терпіти!”

Одного разу вона спробувала сказати про це друзям. А вони просто посміялися. Батьки також не сприймали цю ситуацію всерйоз. Казали, що хтось просто жартує, і вона не повинна звертати уваги. Та й взагалі нема чого створювати проблеми на порожньому місці.

Так продовжувалося тиждень, другий. Дівчина постійно блокувала сторінки своїх кривдників, але вони створювали нові. Потім почали надходити погрози.

“Мені писали настільки брудні речі, що навіть згадувати огидно. Інколи я досі плачу, коли згадую про це”.

А потім був апогей: сторінку Лукії  зламали. Її оголені фото розіслали усім знайомим. Ну, як її… Світлини показували вміло прифотошоплене на чужі оголені тіла обличчя дівчини. Фото розлетілися з шаленою швидкістю.

“Ті, кого я вважала друзями, почали поливати мене брудом. Люди перестали зі мною спілкуватися, називали повією, хлопці постійно жартували, учителі дивилися як на “ворога народу”, обговорювали це все при мені. Батьки були шалено розлючені. Я проплакала три чи чотири ночі, майже не виходила зі своєї кімнати. Було відчуття, ніби моє життя скінчено. Я відчувала себе абсолютно самотньою”.

Саме тоді щось надломилося у завжди веселій та життєрадісній дівчинці.

Рука потягнулася до снодійного.

Вона вже не пам’ятає, у скільки разів перевищила дозу. Але пам’ятає, що практично нічого не відчула

“Це було  наче засинати після дуже довгого та тяжкого дня. Тіло повністю розслабилося, а усі думки були оповиті такою собі димкою. Стало дуже-дуже спокійно”.

Чого не можна сказати про маму дівчини, яка у той день “дякувати Богу, повернулася додому раніше“.

“В офісі були якісь проблеми з Інтернетом, – згадує жінка. – Нас відпустили додому на півтори години раніше, ніж зазвичай. У квартирі було занадто тихо. Я покликала Лукію, вона не відповіла. Я знайшла свою дівчинку на ліжку. Вона була зовсім блідою, холодною. Досі не знаю, як я змогла зібратися та викликати швидку. Ті півтори години, поки її приводили до тями, були найдовшими та найстрашнішими в моєму житті. Я боюся думати про те, що було б, якби я повернулася із роботи вчасно”.

Лукію  практично витягнули з того світу. Півтора місяця вона провела у психіатричній лікарні, де їй діагностували нервовий зрив: дівчина досі відвідує сеанси психотерапії.

“Минуло вже більше трьох років. Я змогла повернутися до нормального життя”.

Але ця ситуація, безперечно, залишила свій темний відбиток на дівчині. Навряд чи вона колись стане такою, якою була до всього цього.

“Але найбільше лякає те, що моя історія – це крапля в морі. Таких історій десятки або й сотні тисяч. І, на превеликий жаль, далеко не всі вони закінчуються гепі-ендом”.

За статистикою понад 70% підліткових суїцидів спричинено знущаннями, 60% з них – кібербулінгом

Канадський школяр зізнався в бісексуальності та не витримав нападів оточення. Дівчинку з Росії зацькували через закоханість у старшого хлопця.

14-річна австралійська модель скоїла самогубство через тролінг в Інстаграмі. “Вставай і говори, навіть якщо твій голос тремтить”, – написала вона в передсмертній записці.

“І це у 21 столітті. Коли звідусіль нас спонукають бути толерантними та лояльними!”

Чому саме через Інтернет? Бо там люди відчувають себе всемогутніми й безкарними.

Проте, найімовірніше, твій хейтер – це такий самий підліток, як і ти: з комплексами, проблемами в родині і сварками з друзями. Причиною може бути заздрість або бажання самоствердитися за твій рахунок.

І з вірогідністю 99,9 % йому ніколи не вистачить сміливості сказати хоча б щось із написаного тобі в обличчя.

То чи треба витрачати на це свій час? Найкращий спосіб боротьби із тролем – ігнорувати його. Не читай ці листи, блокуй сторінки, видаляй коментарі, врешті-решт заморозь профіль у соцмережі на деякий час та влаштуй собі інтернет-детокс. Звернися до психолога за телефонами довіри; розбий тарілку, піди на бокс, покричи вголос, поплач – знайди будь-який спосіб вилити свій біль, не шкодячи собі.

 “Я б хотіла попросити, щоб кожен десять разів подумав, перед тим, як написати комусь гнівний коментар.  Адже по той бік екрану звичайна людина. Така сама як ти. І повідомлення онлайн, нехай і анонімне, завдає не менше болю, ніж слова, почуті офлайн. Чи готовий ти нести відповідальність, у першу чергу, перед собою, якщо це повідомлення зламає чиєсь життя?”

Втім, завершити цю історію хотілося б на позитивній ноті, що й вдалося Лукії. Зараз вона відчуває себе щасливою та впевнено заявляє, що змогла відновити своє ментальне здоров’я.

Ба більше, ця ситуація допомогла їй зробити один із найважливіших виборів у житті – тепер вона студентка факультету психології КНУ імені Тараса Шевченка.

“Я хочу допомагати людям, що опинилися у складній ситуації. Хочу, щоб вони могли відчути підтримку та розуміння”.