Михайло Володимирович Омелянович-Павленко Нащадок задунайських козаків і грузинських князів. Ветеран кількох воєн. Полководець і військовий міністр доби Української революції. Командарм у Першому Зимовому поході.
Легендарний український воєначальник Михайло Омелянович-Павленко народився 8 грудня 1878 року. Його ім’я лише зараз стає відомим серед широких кіл вітчизняної громадськості.
Російсько-японська і Перша світова
Від народження майбутній генерал мав прізвище Павленко. Лише у віці 34 років він – офіцер царської армії – домігся офіційної зміни прізвища на Омелянович-Павленко (рос. “Амельянович-Павленко”), щоб підкреслити своє козацьке коріння.
З’явившись на світ у грузинському Тифлісі, Михайло здобув військову освіту в Сибірському кадетському корпусі (Омськ), Павлівському військовому училищі (Санкт-Петербург) і Офіцерській стрілецькій школі (Оранієнбаум, теперішній Ломоносов).
Починати службу випало в лавах лейб-гвардії Волинського полку, що стояв у Варшаві. Звідти, після наполегливих клопотань, наприкінці 1904 року поручик Павленко поїхав до Маньчжурії – воювати з японцями. Війна, що з самого початку була сповнена поразок російської армії, вже добігала кінця. Але молодий офіцер встиг взяти участь у двох великих битвах – під Сандепу і Мукденом, де виявив себе з найкращого боку, отримав кілька орденів і чин штабс-капітана, після чого повернувся до Варшави.
У Першій світовій Михайло Омелянович-Павленко воював у складі лейб-гвардії Волинського полку на теренах Польщі. 14 листопада 1914 року (за новим стилем) дістав тяжке поранення в праве плече, внаслідок якого рука практично перестала діяти. Майже через два роки за цей бій його нагородили орденом Святого Георгія 4-го ступеня з таким формулюванням:
“При встречном бое у д. Хелмно, командуя головным отрядом в составе 3-х рот и 4-х пулемётов, в течение 4½ час., до своего тяжёлого ранения, сдерживал огнём и контр – атаками упорный натиск целой бригады германцев, чем дал возможности перейти двум нашим полкам с артиллерией по узкой гати и мосту через р. Нер, оттеснить германцев и прочно занять позицию у переправы”.
Михайло Омелянович-Павленко. На службі Україні
Революцію Михайло Омелянович-Павленко зустрів у чині полковника і на посаді начальника 2-ї Одеської школи підготовки прапорщиків піхоти. За його ж словами: “Починаючи од цього часу, довелося мені зв’язати тісно мою долю з долею Українського Народу…”.
Отримавши призначення від Тимчасового уряду на начальника гарнізону Катеринослава (нині Дніпро), Омеляновичу-Павленку довелося маневрувати між кількома революційними організаціями, що діяли в місті. Але дізнавшись про прийняття Центральною Радою Третього Універсалу, 22 листопада 1917 року організував і очолив військовий парад українських частин на честь проголошення Української Народної Республіки. Цим кроком було заманіфестовано приєднання Катеринославщини до УНР.
Далі була служба українським комісаром Одеського військового округу, командиром 11-ї дивізії 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. В період Гетьманату Омелянович-Павленко став генералом – наказ про присвоєння йому рангу генерального хорунжого вийшов 7 жовтня 1918 року.
Невдовзі після того спалахнуло антигетьманське повстання під проводом Директорії. Але генерал був певен: “Я ніколи не бачив спасіння у розбраті”. Тому прийняв запрошення уряду Західної-Української Народної Республіки стати начальним вождем (головнокомандувачем) Галицької армії.
Перебуваючи на цій високій посаді з початку грудня 1918 до початку червня 1919 року – тобто протягом переважної частини польсько-української війни – Омелянович-Павленко керував кількома наступами на Львів, Вовчухівською операцією, розробив план знаменитої Чортківської офензиви. Але втілити цей план у життя і розвинути його випало вже наступному начальному вождеві Галицької армії – Олександру Грекову.
Михайло Омелянович-Павленко повернувся до лав Наддніпрянського війська. В осінніх боях 1919-го проти російських білогвардійців він командував Запорізькою групою – одним із найпотужніших українських з’єднань, завдавши противникові відчутних втрат під Кодимою, Вапняркою, Крижополем. Однак катастрофічна матеріальна незабезпеченість та епідемія тифу практично позбавили українське військо боєздатності. В критичній ситуації Головний Отаман Симон Петлюра призначив Омеляновича-Павленка командувачем Дієвої Армії УНР, що вирушила в героїчний партизанський рейд – Перший Зимовий похід. Заступником Омеляновича-Павленка став Юрій Тютюнник, майбутній командувач Другого Зимового походу.
Із 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року Дієва Армія УНР (до 10 тисяч осіб, але не більше 2,5 тисяч бойового складу при 12-15 гарматах) подолала тилами білогвардійських і більшовицьких військ понад 2500 кілометрів, провела більше 50 великих і малих боїв, завдавши противникам великої шкоди. Тактика, застосована командувачем, була такою: завдавати блискавичні удари, контролювати сільські райони, де можна отримувати продовольство і одяг, але оминати великі міста і залізничні вузли, де скупчувалися значні ворожі сили.
З-поміж найбільших успіхів варто відзначити переможний бій за Умань 19 березня 1920 року. Як згадував учасник походу Олександр Доценко, місто було визволене “при радісних настроях населення, а взятий у полон большевицький оркестр безперервно грав гімн: “Ще не вмерла Україна”.
15-18 квітня “червоних” розбили на станції Вознесенськ (сучасна територія Миколаївщини), внаслідок чого трофеями українців стали 5 тисяч гвинтівок, 48 кулеметів, 40 гармат різного калібру, 2 мільйони гвинтівкових і 32 тисячі гарматних набоїв, 4 залізничні ешелони військового майна і 4 тисячі возів із майном.
До речі, учасником Першого Зимового походу був і прем’єр-міністр УНР Ісаак Мазепа, про якого генерал Микола Капустянський писав: “Він у цей період мріяв про соціялізацію й ширяв в емпіреях, але під час походу в запілля ворогові в 1919 році з генералом Омеляновичем-Павленком реальна дійсність протверезила його”.
Після успішного завершення походу, Петлюра залишив Омеляновича-Павленка командувачем Дієвої Армії УНР і 31 травня 1920 року “за бойові відзначення” підвищив у генерал-поручники. Цілком очікувано Михайло Володимирович став першим у списку кавалерів ордена “Залізний хрест за зимовий похід і бої” – єдиного бойового ордена в історії Армії УНР. А 24 березня 1921-го його призначили військовим міністром Української Народної Республіки. Однак Омелянович-Павленко заперечував проти надмірного втручання Петлюри в армійські справи. Стосунки між ними швидко зіпсувалися, генерал подав у відставку, і вже 11 травня на посаду міністра і командарма Петлюра призначив Марка Безручка.
Михайло Омелянович-Павленко: “Ніхто не зупинить прагнення народу до волі”
Навіть після вимушеного відступу Армії УНР за Збруч та інтернування, Михайло Омелянович-Павленко не втрачав оптимізму. Він був переконаний: “Певен, що не кінець нашому ділу; певен, немає сили, що могла б зупинити прагнення нашого народу до волі, тим більше, що в цій справі нам товаришуватимуть інші поневолені народи”.
На еміграції генерал мешкав у Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції. Писав спогади і військово-теоретичні посібники. Був співзасновником Музею визвольної боротьби України в Празі, співпрацював з Українською військовою організацією і Організацією українських націоналістів. Користувався величезною пошаною в емігрантському середовищі, де його називали просто: “дід”. Хоча старим він ще не був. У 1926-му, маючи 48 років, одружився – з Марією Меліхаровою.
В часи Другої світової війни Михайло Омелянович-Павленко організував і очолив Українську Генеральну раду комбатантів у Кракові. У квітні 1942-го від імені цієї організації підписав колективний меморандум до Гітлера, протестуючи проти ігнорування національних потреб українського народу.
Одразу після війни в таборах переміщених осіб на території Німеччини Омелянович-Павленко заснував і очолив Спілку українських вояків. У 1947-1948 роках обіймав посаду військового міністра УНР в екзилі. Український уряд на вигнанні надав йому звання генерал-полковника.
Після переїзду до Парижа Михайло Володимирович, як писав публіцист Антін Кущинський, “мешкав в комірці, яку можна було назвати хлівом, яка протікала, була сира й холодна. Крім загального захворювання організму, генерал захворів на очі, а те ще збільшило його душевні муки, людини, звиклої до постійної невтомної праці. Добрі друзі з-за океану старалися допомагати генералові… Але генерал, коли накинуться йому якісь колишні вояки, то ділився з ними до останнього цента тими допомогами”.
Генерал пішов із життя 29 травня 1952 року. Поховали його на знаменитому паризькому цвинтарі Пер-Лашез.
На Батьківщині тільки тепер з’являються вулиці, названі з метою вшанування пам’яті славетного українського полководця. Зокрема, 7 липня 2016 року на честь Михайла Омеляновича-Павленка перейменували – і це символічно – вулицю Суворова в Києві.
Ілюстрація: Український інтерес/Владислав Недашківський
Марко Безручко – українець, який врятував Польщу
Михайло Білінський – міністр, який загинув у бою за Україну
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
