Марко Безручко з’явився на світ 31 жовтня 1883 року в селі Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії (нині місто Токмак у Запорізькій області). Освіту здобув у Переяславській вчительській семінарії, що готувала вчителів початкової школи, в Одеській піхотній юнкерській школі та Миколаївській військовій академії в Санкт-Петербурзі. Проте, в академії не встиг закінчити додатковий курс: спалахнула Перша світова війна, і молодого офіцера відправили на фронт.
“Це був скромний, поважний вояк із крови й кости, добрий психолог, знаменитий тактик, не гординя з приводу свого військового ступеня, заслуг чи становища, а приязно ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво. Коли старшини чи стрільці називали його “старий”, то в цьому слові була і любов, і пошана, і респект”. Саме таким січовий стрілець Дмитро Герчанівський згадував Марка Безручка.
Воював Марко Безручко у складі 106-го піхотного Уфимського полку, дістав поранення і контузію. Надалі служив ад’ютантом при штабі корпусу. За роки війни пройшов шлях від поручика до капітана, отримав низку орденів, з-поміж яких найбільш почесними були Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом та Святої Анни 4-го ступеня з написом “За хоробрість”.
В лавах Армії УНР
До українського війська Марко Безручко вступив навесні 1918 року. Тривалий час служив у Генеральному штабі, а у квітні 1919-го став начальником штабу корпусу Січових Стрільців, яким командував полковник Євген Коновалець – майбутній засновник і лідер УВО і ОУН.
“Зоряний час” для Марка Безручка настав у 1920 році, коли Армія Української Народної Республіки разом із Військом Польським діяла проти більшовиків. Безручку доручили командувати 6-ю стрілецькою дивізією Армії УНР, що формувалася в польському Ланьцуті, а потім у Бересті. Постачання дивізії взяло на себе польське військове міністерство.
На початку травня 1920 року частини під командуванням Марка Безручка разом із польськими союзниками визволили Київ від більшовиків. Однак надовго втриматися в українській столиці не вдалося через початок ворожого контрнаступу. 12 червня більшовики увірвалися до Києва – вже вп’яте за період Української революції. Польським і українським військам довелося з боями відступати.
23 червня поблизу села Рудня (нині Кованка Овруцького району Житомирщини) дивізія Безручка розгромила 73-ю бригаду 25-ї стрілецької дивізії Червоної Армії. За словами учасника бою хорунжого Петра Самутіна, “більшовики позалишали свої шинелі, гармати з набоями, покидали всі кулемети… Командир бригади ледве зібрав 40 чоловік… в 10–12 верстах від місця бою”.
Перемога українців дала змогу польським союзникам організовано відійти на укріплені позиції за річкою Уборть. Протягом наступних двох тижнів дивізія Безручка героїчно боронила ці рубежі, завдавши великих втрат 25-й і 58-й дивізіям противника.
Оборона Замостя
Найбільше Марко Безручко відзначився 29-31 серпня 1920 року під час оборони Замостя (нині місто Люблінського воєводства Польщі, неподалік кордону з Україною). Іронія долі: восени 1648 року українці в союзі з кримськими татарами штурмували Замостя, яке обороняли поляки. Тепер, 272 роки по тому, українці в союзі з поляками обороняли Замостя від більшовицьких загарбників.
Загальна чисельність українсько-польських сил у Замості становила близько 3,4 тисяч бійців при 12 гарматах і 40 кулеметах. Їм протистояли 13 тисяч червоноармійців 1-ї кінної армії Семена Будьонного при 72 гарматах і майже 400 кулеметах. Тобто, ворог мав величезну перевагу: в живій силі – майже в чотири рази, в артилерії – у шість, у кулеметах – в 10 разів.
Як старший за рангом, на чолі оборони став полковник Армії УНР Марко Безручко. Його заступником був начальник штабу 6-ї стрілецької дивізії полковник Всеволод Змієнко. Протягом двох діб гарнізон давав відсіч усім атакам ворога і робив успішні нічні вилазки.
31 серпня кінна армія Будьонного припинила облогу Замостя і почала відступ через наближення з півдня і півночі польських військ. Лише ціною тяжких втрат і швидкого відступу “червоній” кінноті вдалося уникнути оточення. Втрати захисників Замостя становили близько 250 бійців убитими і пораненими.
За цю перемогу Марка Безручка і Всеволода Змієнка 5 жовтня підвищили до рангу генерал-хорунжих Армії УНР. Обидва походили з південної України (Змієнко був одеситом), тісно дружили один з одним і за півроку пройшли шлях із підполковників у генерали.
Український патріот на польській землі
В листопаді 1920 року 6-та стрілецька дивізія зазнала вкрай тяжких втрат під час боїв на Поділлі. Українцям довелося відступити за Збруч.
Від травня до липня 1921 року Марко Безручко виконував обов’язки військового міністра УНР в умовах інтернування на території Польщі. Надалі працював у польському військовому картографічному інституті, брав активну участь у житті української політичної еміграції. Керував Українським воєнно-історичним товариством у Варшаві. Написав спогади “Від Проскурова до Чорториї” (1924) і “Січові Стрільці в боротьбі за державність” (1932). Коли польський уряд 1938 року нагородив Марка Даниловича найвищим військовим орденом “Virtuti Militari”, генерал відмовився його прийняти, заявивши: “Я воював за Україну, а не за Польщу!”.
Марко Безручко помер 10 лютого 1944 року в окупованій нацистами Варшаві. Похований на місцевому православному цвинтарі (Cmentarz prawosławny na Woli). Протягом останніх років на честь Марка Безручка було названо вулиці у Вінниці, Рівному і Києві, а у Вроцлаві – кругове перехрестя.
Владлен Мараєв, спеціально для “Українського інтересу”. Ілюстрація: Владислав Недашківський/Український інтерес
У Варшаві на честь генерала армії УНР назвали сквер
У Запоріжжі вандали спаплюжили мурал генерала УНР
У Запоріжжі відкрили мурал з генералом Марком Безручком
У Вроцлаві перехрестя назвали на честь генерала армії УНР
У Ґданську назвали сквер іменем Безручка – генерала армії УНР
Диво на Віслі – розгром більшовицьких інтервентів
Через труп білої Польщі лежить шлях до світової пожежі
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
