Олександр Никифорчак. Непростий простий коник

Олександр Никифорчак. Непростий простий коник

Заплющіть очі. Розслабтесь. Музика. Відкиньте клопоти, проблеми, всі оті щоденні турботи. Яку асоціацію викликають слова: літо, безтурботність, дитинство?

Звісно, скільки людей, стільки й думок. Ми різні, але мені особисто на думку спадає коник, коник-стрибунець. Літо, спека, поле та цвірчання коника.

Золоте дитинство, золоті спогади…

Ще тут про таке, про дитячі мрії:

Олександр Никифорчак. Хлоп’ячі мрії та холодний душ реальності

Панує думка, що щось дивне, незвичайне десь далеко, у нас все буденно та просто. Ну що дивного може бути в такому звичному, здавна знайомому? То в екзотичних краях екзотичні тварини, а у нас… Коники, лише прості коники.

Справді? Гадаєте з простим коником все просто? Аж ніяк, він таки доволі загадкове створіння. Пошукаємо і в нього дивинку.

От взяти, наприклад, такого представника коників, як дибка степова. Пошукайте зображення в інтернеті, думаю багато з вас бачили її. Вона занесена до Червоної книги. Ніби звичайна комаха. Точніше – дуже незвичайна. В дибок немає самців. Взагалі. Всі дибки – жіночки та дівчата, амазонки такі собі комашиного світу. Розмножуються незаплідненими яйцями, в цій стадії й зимують, тобто зиму з них не переживає жодна.

Трапляються коники з довгими вусами, але є й коротковусі. Їх кобилками звуть. Це родичі справжніх коників, різняться вони, по суті, лише тими таки вусами та ще поведінкою “за столом”. Коники – хижаки, а кобилки – травоїдні. Знайомтесь – перед вами сарана. Так, ота “зелена чума”, одна з “кар єгипетських”, про яку ще в Біблії було.

Коли їжі вдосталь – кобилки живуть окремими особинами, але при її нестачі вони й стають сараною: збираються в величезні зграї, які залишають по собі пустелю.

До слова: коники теж іноді можуть перетворюватись на сарану. Ні, не вкорочують собі вуса, вони добре унаочнюють приказку про голод, який не тітка, а взагалі не родич. При нестачі харчів вони з хижаків перекваліфіковуються в вегетаріанців, а якщо взагалі сутужно, то теж збираються в зграї та діють не згірш сарани – теж все зелене з’їдають.

На монеті з фото зображений саме конкурент сарани – рослиноїдний коник пилкохвіст український. Хоча це стосується всіх коників, а саме зменшення їх популяцій в природі через розорювання земель та перевипас худобою узлісь та луків – їх середовища існування, отруєння різного роду гербіцидами, та для пилкохвоста українського ситуація (як і для дибки степової) загрозлива. Він на межі зникнення, занесений до Червоної книги України. А він – ендемічний вид, поширений лише в Україні. Буде жаль, якщо бачити його ми зможемо лише зображеним на монеті.

А ім’я він має промовисте. Ота пилка – то яйцеклад самки цього коника, який вона використовує саме як справжню ножівку: вирізає повздовжні щілини в стеблах трав та відкладає в них яєчка – з них навесні вийде наступне покоління. Як вже було сказано – коники однорічні, зими не переживають.

А оце саме зараз, коли я оце пишу блог за вікном виводять серенади наші місцеві “цикади” – цвіркуни. Візитівка теплого літнього українського вечора. Це цвіркуни-“парубки”, так вони залицяються до подружок – цвірчання таки любовна серенада цвіркунів, ще одних наших коників.

І саме тут дуже часто ми помиляємось. Ми плутаємо цвіркунів та коників. Менші (до 3 см) за розміром і коричневого забарвлення – то саме цвіркуни, хоч дуже часто ми їх звемо кониками, а от коники – вони зелені, масивніші та довші (до 3,8 см).

Ще одна різниця – цвіркуни вегетаріанці. А щодо серенад, то цвіркочуть що одні, що інші. Звук виникає від тертя надкрилків один об одного на кшталт скрипки. Скрипалі комашиного світу. Ще й вуха в них на ногах розміщені.

Впіймавшись, задля порятунку може відгризти затиснену кінцівку. Жертвує нею – як ящірка хвостом.

Отакий він – коник, ніби простий, а насправді – дивовижний, як багато ніби простих речей. Придивитись лишень потрібно – дива чекають.

(Колаж та фото автора, всі монети – із власної колекції)