“Дело русских здесь проиграно”: Україна очима росіян 100 років тому

“Дело русских здесь проиграно”: Україна очима росіян 100 років тому

1918 року між Українською Державою і Всевеликим Військом Донським склалися партнерські відносини. На той час і Україна, і козацький Дон були незалежними державами, що потребували одне одного в ролі союзника проти більшовицької Росії. Хоча більшість діячів Дону вважали незалежність свого краю вимушеним і тимчасовим кроком – до повалення більшовизму та відновлення “єдиної і неподільної” Росії. Відверто кажучи, політиків такого ж спрямування не бракувало і в українському уряді за гетьманування Павла Скоропадського.

У фондах Державного архіву Російської Федерації Р-1261 і Р-6087 зберігається велике за обсягом листування членів посольства Дону в Україні. Постає цікаве запитання: як вони – росіяни за походженням, але офіційні представники [тимчасово] самостійної козацької республіки – ставилися до ідеї незалежності України від Росії? Яким бачили тогочасне становище Української Держави та її подальші перспективи? Відповідь залишили двоє посланців – Юрій Зілов і Олександр Черячукін. Пропонуємо Вашій увазі фрагменти з ексклюзивних історичних документів, невідомих раніше ані українським науковцям, ані ширшим колам громадськості.

Українська Держава і Всевелике Військо Донське, 1918 рік. Мапа: dniprograd.org

Хто такий Юрій Зілов?

Юрій Миколайович Зілов (1878 – 1941) за фахом був інженером шляхів сполучення. Напередодні російсько-японської війни працював старшим інженером на будівництві міста і порту Дальній (зараз Далянь, Китай). 1918 року став директором департаменту торгівлі й мореплавства відділу торгівлі й промисловості Всевеликого Війська Донського. Із травня до жовтня того ж року брав участь в роботі донського посольства в Українській Державі, відповідав за налагодження торговельно-економічних відносин. У Києві зупинявся в готелі “Петроград” по вулиці Великій Васильківській, 1. У подальшому працював начальником робіт порту Ростова-на-Дону. 1920 року перед наступом більшовиків евакуйований до Королівства сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія). Служив у державному управлінні будівельними роботами міста Новий Сад, був одним із провідних членів Союзу російських інженерів в Югославії. Похований на Новому цвинтарі в Белграді (Сербія). Фото Юрія Зілова наразі не знайдене.

Могила Юрія Зілова та його родини на Новому цвинтарі у Белграді (Сербія). Фото: rn-belgrade.ru

Що він писав про Україну?

29 жовтня 1918 року Юрій Зілов звітував очільникові донського уряду Африканові Богаєвському про свою роботу в Україні (тут і далі мова оригіналу, виділення в тексті – Владлена Мараєва):

По поручению Донского Правительства я провел в Киеве почти четыре месяца, находясь в деловых сношениях с Украинским Правительством…

Украинская Держава, как суверенное государство, – несомненная фикция. Украина искусственно создана Германским Командованием в целях облегчения своего продовольственного и фуражного кризиса…

[Украинское Правительство] совершенно бессильно и непопулярно в народе, что особенно выяснилось при попытках формирования украинской армии…

Если Украинское Правительство и имеет за собой какие-либо заслуги в созидательной работе, то это в области организации правительственного аппарата и восстановления известного порядка в народном хозяйстве. Но и эта работа качественно не может считаться удовлетворительной. Там, где в дело была вмешана политика, насильственная украинизация, как например, в железнодорожном деле, работа Правительства дала явно отрицательные результаты… И законодательство, и управление должно было проходить через две или три инстанции – украинскую, германскую и австрийскую…

Для дела воссоздания единой России Украинское Правительство в целом столь же вредно, как и Советское Правительство, проводя свою предательскую политику. Деловые сношения с Украиной возможны только потому, что и в среде Правительства, и среди деятелей Украины есть люди, преданные русскому делу…

Во главе Украинского Ведомства Иностранных Дел стоят такие усердные самостийники, как Д. И. Дорошенко или О. О. Эйхельман, кои, конечно, не могут быть признаны представителями той части России, которая теперь считается самостоятельной Украиной.

Отже, в особі Юрія Зілова бачимо типового великоросійського шовініста. Українці для нього зрадники вже тому, що “насмілилися” відокремитися від “єдиної і неподільної Росії”, а Українська Держава – нежиттєздатний німецький проект. Водночас, Зілов виступає за кооперацію з тими “українськими” діячами, котрі працюють на благо Росії. Причому з його слів створюється враження, що таких політиків чимало навіть серед найвищих ешелонів влади.

Сучасні історичні дослідження підтверджують це. Вже не секрет, що вагома частина політичних і військових діячів Гетьманату таємно, а часом і відверто працювали в інтересах російського антибільшовицького Білого руху. Після падіння режиму Скоропадського вони усіма правдами й неправдами виїжджали з України на території, підконтрольні білогвардійцям. Йдеться, зокрема, про понад половину міністрів і до 3/4 вищого командного складу армії.

Хто такий Олександр Черячукін?

Олександр Васильович Черячукін (1872 – 1944) походив із донської козацько-дворянської родини. Зробив успішну військову кар’єру, за фахом – артилерист. На початку XX століття служив офіцером при штабі Київського військового округу. Брав участь у Першій світовій війні, отримав чин генерал-майора, нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня і Георгіївською зброєю. Від травня до червня 1918 був заступником голови посольства, а з червня 1918 до лютого 1919 року – послом козацького Дону в Україні (офіційно: “Отаман Зимової Станиці Всевеликого Війська Донського на Україні”). В Києві мешкав за адресою: вулиця Пушкінська, 9, квартира 10. Донське посольство розташовувалося по вулиці Трьохсвятительській, 9 (за сучасною нумерацією – 11). Учасник місії до Німеччини. За успіхи на дипломатичній ниві підвищений до чину генерал-лейтенанта. В лютому-березні 1919 року представляв інтереси Дону перед командуванням військ Антанти в Одесі, потім служив послом у Польщі. Емігрував 1920-го, оселився у Франції, працював креслярем на автомобільному заводі. Помер в Ніцці, похований на місцевому православному цвинтарі Кокад.

Що він писав про Україну?

18 січня 1919 року Олександр Черячукін звернувся з листом до Військового Отамана Петра Краснова – голови козацької держави. На той час у Києві при владі була Директорія УНР.

Я держусь здесь политики дружбы Украины, хотя и самостийной, с Доном и громко заявляю, что Дон не посягнет на самостийность Украины, раз она будет не большевистская, и Донцы дружно будут помогать Украинцам в борьбе с большевизмом.

Я уже доносил, что самостийное течение здесь сильное, что с ним нужно считаться, и раздражать упрямых хохлов “Единой, неделимойтеперь не следует.

Дело русских здесь покамест проиграно. Лучше их самостийность, нежели общая большевистская страна, танцующая по дудке совдепов из Москвы.

Дайте им угля, и они откажутся от запретов на вывоз всего к нам, запреты которые они глупо наложили теперь из-за хохлацкого своего упрямства…

Сохранить дружбу с Украиной я нахожу для нас полезной…

На помощь со стороны союзников живой силой украинцы рассчитывать не могут, но союзники помогут материальной частью и вообще техникой; весь вопрос теперь в своей украинской армии; если удастся сформировать армию, готовую бороться с большевиками, хорошо; если же нет, Украина падет под ударами совдепов.

Задача трудная, ибо корни большевизма глубоки в среде крестьянства Украины, и только щирая самостийность, боязнь, что совдепская Московия поглотит Украину, может спасти все дело, а посему я полагаю, что самостийность на Украине не только нельзя заглушать, но наоборот поощрять и поддерживать, тогда Украина будет нам дружна и полезна.

Генерала Черячукіна, звісно, не можна назвати апологетом української або донської незалежності. Але він – донський козак аж до самих кісток, і хоча вважав донців “вірними слугами й синами Росії”, та все ж був насамперед донським патріотом і прихильником якнайширшої автономізації козацьких областей, а разом із ними й України. А ще він був завзятим антикомуністом, тому заради знищення більшовизму вважав усі засоби хорошими. На відміну від Зілова, Черячукін довше працював в Україні, ближче спілкувався з політичними елітами (зокрема, особисто зі Скоропадським і Петлюрою). Тому усвідомив: українська національна ідея має міцне підґрунтя. І росіяни повинні на це зважати.

УНР і Всевелике Військо Донське, кінець грудня 1918 року. Джерело: Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель / Д.Вортман та ін. – Харків: КСД, 2018.

Навіть через роки Олександр Черячукін не змінив своєї точки зору. На еміграції він написав дуже цікаві та інформативні спогади “Донские делегации на Украину и в Берлин в 1918–1919 г.”, опубліковані у збірнику “Донская Летопись” (Белград, № 3 за 1924 рік). Наприклад, там можна прочитати:

Я неоднократно доносил, что лучше пусть будет ВРЕМЕННАЯ самостийная Украина, но ПРОТИВО-БОЛЬШЕВИСТСКАЯ дружественная нам, нежели не самостийная, но идущая рука об руку с большевиками. Как непосредственный свидетель всего происходящего в Киеве, я доносил, что национальное движение на Украине есть, что с ним, вопреки мнения русской интеллигенции, нужно считаться, что оно жизненно, что этой самостийностью и можно только удержать Украину от большевизма и сохранить ее как союзницу и помощницу. Пусть это будет угар, который со временем пройдет и Украина сама, уже из-за одних экономических интересов пойдет вновь на соединение с Россией, но теперь с этим временно нужно примириться, и только под флагом самостийности можно создать здоровую национальную армию… Кадры здоровые на Украине есть – это все те же сечевые стрельцы и Галичане. Поддержите их, и создастся здоровая хорошая армия…

Но союзники, не достаточно разбиравшиеся в украинских делах, под впечатлением всех русских партий, оставались глухи и не решались помочь Директории”.

Пану Черячукіну припала роль такого собі “vox clamantis in deserto” в російському антибільшовицькому таборі. Керівники Білого руху вперто стояли за “единую-неделимую”, в якій ніякої України “не было, нет и быть не может”, а є лише “Малороссия” и “малорусское наречие”. Чи варто дивуватися, що це призвело до війни проти УНР, а потім до перемоги більшовиків і над білогвардійцями, і над УНР? Воліли не помічати Україну і “союзники” (тодішня Антанта). Вони зробили ставку на Білий рух – і програли разом із ним.

Тож, принаймні, ще в одному донський козак Черячукін мав рацію: “українське питання” залежить від сили української армії. Як 100 років тому, так і тепер.

P.S. Цей текст написаний на основі історичних документів Державного архіву Російської Федерації, які автор свого часу досліджував. Матеріали раніше ніде не публікувалися

(Всі фото надані автором)