“Обличчя в нього біле, наче з мармуру висічене, виразне, риси правильні, як на тих грецьких камеях. Очі глибоко посаджені, так наче завжди в глибину своєї душі звернені. Стрункий, високий на зріст. Елегантність вроджена”.

Таким адмірал Ярослав Окуневський побачив Євгена Петрушевича. Діяча, який став на чолі українського державного відродження на теренах колишньої Австро-Угорської імперії.

Євген Омелянович Петрушевич народився 3 червня 1863 року у місті Буськ на Львівщині. Як і більшість тогочасної західноукраїнської інтелігенції, походив з родини греко-католицького священика. Далекі пращури Петрушевичів за Речі Посполитої були білоруськими шляхтичами.

Обравши правничу кар’єру, Євген Омелянович став успішним галицьким адвокатом. Водночас, активно займався політикою. Належав до Української національно-демократичної партії – провідної сили в Галичині й Буковині, заснованої Іваном Франком і Михайлом Грушевським. Протягом одинадцяти років був депутатом австрійського парламенту (Райхсрату), протягом шести – Галицького крайового сейму. Мав високий авторитет серед українства і вважався чудовим оратором.

Попри все, постає питання: чому саме Петрушевича було висунуто на очільника Західноукраїнської держави у момент, коли почала розпадатися Австро-Угорщина? Відповідь проста. Протягом двох років перед тим він керував українською парламентською репрезентацією, яка об’єднувала депутатів-українців австрійського Райхсрату. В жовтні 1918-го у Львові зібралася конституанта Західної України – Українська Національна Рада. Вона складалася з депутатів Райхсрату, Галицького і Буковинського крайових сеймів, представників українських партій. Не дивно, що своїм керівником вони обрали саме Петрушевича. До того ж, він рішуче обстоював курс на незалежність.

Для більшості наших співвітчизників Євген Петрушевич відомий як Президент ЗУНР. Таке визначення міститься майже в усіх шкільних і вузівських підручниках з історії. Проте воно некоректне. Насправді, Петрушевич обійняв посаду Президента Української Національної Ради. Тобто, він очолював конституанту і тимчасовий парламент ЗУНР. А посади під назвою “Президент ЗУНР” офіційно не існувало.

Наведемо паралель: Михайла Грушевського, як голову парламенту, також іноді називали “Президентом Української Центральної Ради”. Він навіть послуговувався візитівкою, де французькою мовою було написано: “President du Parlament D’Ukraine”. Проте це зовсім не означає, що він був Президентом Української Народної Республіки.

Перші два місяці існування ЗУНР Євген Петрушевич провів у Відні, намагаючись заручитися міжнародною підтримкою. Так, 26 жовтня 1918 року він звернувся з нотою до Президента США Вудро Вільсона, застерігаючи право Західноукраїнської держави “лишитись відтак самостійною або прилучитись до державної України”.

Лише наприкінці року Петрушевичеві вдалося повернутися до Східної Галичини. Він дуже обережно поставився до ідеї Злуки, оскільки не довіряв політикам-наддніпрянцям: вони були молодші й значно радикальніші. Та все ж підтримав об’єднання з Українською Народною Республікою, розуміючи, що самотужки вистояти проти Польщі буде складно. 12 березня 1919 року Петрушевича ввели до складу Директорії. Втім, участь в її роботі він брав рідко, адже більшість часу перебував у Галичині або за кордоном.

Стосунки між галицьким і наддніпрянським керівництвами, зокрема між Петрушевичем і Петлюрою, були далекими від ідеальних. Деякі політики і військові вважали Петрушевича кращою кандидатурою на роль лідера соборної України. 29 квітня 1919 року в Рівному проти Петлюри повстав генерал Володимир Оскілко. Він хотів бачити Євгена Петрушевича тимчасовим Президентом України до скликання Установчих Зборів. Хоча заколот провалився, він аж ніяк не сприяв кращому порозумінню між наддніпрянцями й галичанами.

Але найбільше відносини загострилися після 9 червня 1919 року. На той час Галицька армія під тиском поляків втратила майже всю територію. У критичній ситуації парламент і уряд ЗУНР на станції Заліщики передали всю повноту цивільної і військової влади Євгену Петрушевичу, “як уповновластненому Диктаторові”.

Мапа ЗУНР. Джерело: galychyna.info

Наддніпрянське керівництво вкрай негативно відреагувало на проголошення диктатури. 1 липня Петрушевича позбавили місця у складі Директорії. Проте невдовзі поляки витіснили Галицьку армію за Збруч, де вона з’єдналася з Армією УНР. Наддніпрянці й галичани змогли знайти спільну мову та організувати наступ на Київ – Одесу.

Вже восени під впливом військових поразок Диктатор Петрушевич розчарувався і в союзі з УНР, і в перспективах усієї Української революції. Він прямо заявив: “Сьогодні думати про самостійність України є прямо фантазія. Ми не доросли до самостійності, тому наразі мусимо погодитися, на мою думку, тільки на автономію. Самостійну Українську Державу ми зможемо добудувати аж за кілька десятків літ”.

Диктатор Євген Петрушевич (у центрі) з урядовцями і військовими діячами. Кам’янець-Подільський, літо-осінь 1919 року. Фото: unr.memory.gov.ua

Деякий час політик всерйоз обмірковував проект федерації Західної України з Чехо-Словаччиною. Зрештою, схилився до союзу з російським Білим рухом. Коли ж стало відомо, що керівництво УНР готове укласти союз із Польщею і пожертвувати Східною Галичиною, Диктатор 20 грудня 1919 року скликав у Відні засідання свого уряду. Там було прийнято рішення про одностороннє скасування Акта Злуки. Століттями вистраждана українська соборність розвалилася.

На еміграції Євген Петрушевич продовжував боротися за міжнародне визнання незалежності ЗУНР. Висунув проект “Галицької республіки” як держави українського, польського і єврейського народів. Серед українців продовжував титулувати себе Диктатором ЗУНР, а в офіційних зверненнях до міжнародних інституцій виступав як Президент Української Національної Ради. Однак після рішення Ради послів країн Антанти про належність Східної Галичини до Польщі, у травні 1923 року розпустив свій уряд.

В умовах вигнання колишній Диктатор жив дуже скромно. Згаданий на початку статті Ярослав Окуневський писав про нього у цей період: “Петрушевич має кожух і має жакет, той самий вже два роки. На Петрушевичу навіть і мішок буде виглядати елегантно. Біда і нещастя! Та що ж тут подіяти?.. Петрушевич займає у Відні маленьку кімнатку і харчується, безперечно, не у Сахера [власника модного ресторану], а де саме, це вже його таємниця”.

Матеріальна скрута стала однією з причин того, що Євген Петрушевич почав схилятися до співпраці з більшовицьким режимом. Він контактував із Християном Раковським і Юрієм Коцюбинським, прохав у них політичної підтримки й матеріальної допомоги. З симпатією ставився до політики українізації в УСРР. Через це розсварився з Євгеном Коновальцем і його Українською військовою організацією. Проте сталінський терор 1930-х поклав край “радянофільським” настроям Петрушевича. Відомо, що у цей період він користувався матеріальною допомогою від Павла Скоропадського.

Коли у вересні 1939 року вибухнула Друга світова війна, Євген Петрушевич звернувся з листом до Адольфа Гітлера. Він протестував проти німецько-радянського розподілу Польщі та вказував на самостійницькі прагнення українців. Звичайно, чекати на позитивну відповідь було марно. Ба більше, нацисти закатували у в’язниці його єдиного сина Антона.

На той час екс-Диктатор уже тяжко хворів. Він помер 29 серпня 1940 року в Гермсдорфі на околиці Берліна. Був похований на цвинтарі католицького кафедрального собору Святої Ядвіґи. Лише 2002 року, в чергову річницю Листопадового зриву, його тлін перепоховали на Личаківському цвинтарі Львова.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram