Весняна погода сприяє натхненню – прогулянкам, творчості та відвідуванню виставок. Але сприйняття має бути готове до того, що не всі твори однаково зрозумілі. Так, щоб опанувати авангард, треба відштовхуватись од класики як основи. Саме так діяли українські митці – тому їхні роботи вражають навіть тих, хто теоретично не обізнаний з кубізмом та іншими “ізмами”.

“Український інтерес” уже писав про наш авангард: О. Смольницька. Федір Кричевський: запорука українського авангардизму. Пора поговорити ще про одного діяча на цій ниві. Його називають американським скульптором. Про нього можна почитати англійською та побачити транслітерацію імені та прізвища цією мовою. Але пора відновити справедливість.

Сучасник і знайомий Пікассо, Модільяні, Ґійома Аполлінера, Ейнштейна… Учасник сотень виставок. Але на своїй землі оцінений буквально нещодавно. Народився 30 травня – за ери Близнюків, носіїв шаленої уяви і художніх здібностей. Народився в Києві, відійшов у вічність у Нью-Йорку. Це – Олександр Архипенко (1887 – 1964), який започаткував і розвинув наш український кубізм, навіть здійснив революцію в цьому стилі. І де б не жив художник, з якою б його культурою не ототожнювали, він працював на український інтерес. Гаслом митця було: “Шукаймо далі!”. А в документах, хоча мав американське громадянство, писав про себе: “українець”.

У Києві є вулиця Олександра Архипенка. Можна побачити його репродукції в альбомах, окремі речі – у салонах антикваріату, а в бізнес-центрах та інших помешканнях – копії його скульптур, які, боюся, не завжди несуть мистецьку роль, а слугують оздобою – для моди. Минаючи ці витвори, не всі знають, що це за незвичайні скульптури, яке їхнє смислове навантаження. А це ж – українська культура.

В англо- і франкомовних альбомах та інших виданнях уже згадуються імена наших митців – але переважно емігрантів. Виокремлюють цілу Паризьку школу художників. Так, про Олександра Архипенка можна прочитати в тримовній монографії 2010 р., авторства Віти Сусак, “Ukrainian Artists in Paris. 1900–1939” (англійською переклав Сергій Сингаївський). Ці видання знайомлять інші країни з нашим мистецтвом, хоча й точаться дискусії: якій культурі належать заявлені там митці. Спробуємо відповісти на це питання про Олександра Архипенка.

Художнику пощастило з корінням, оскільки його інтелігентна родина мала оригінальне мислення. Можна казати про цілий рід Архипенків. Дід був відомим на той час у Києві іконописцем і навчав онука малювати. (Ось чому основою мистецтва майбутнього авангардиста стала класика, і він, не пориваючи з нею, узяв її за основу, але перетворив по-своєму). Якщо немає строгої школи, то незрозуміло: від чого тоді відштовхуватися? В Архипенка-молодшого вже тоді були і форма, і зміст. А батько, Порфирій Архипенко, був інженером і винахідником, завідувач лабораторіями і фізичними кабінетами в Імператорському університеті Святого Володимира (сьогодні це Київський національний університет Тараса Шевченка). Цей навчальний заклад уже згадувався “Українським інтересом” у зв’язку з неокласиками: Ольга Смольницька. Микола Зеров – античник, сонетист. Ще раз переконуємося: скількох інтелігентів об’єднав Київський університет – є чим пишатися! Кожний митець чи науковець рухався власним шляхом, але разом усі творили когорту.

Сам Архипенко жартував, що народився в Київському університеті. Чи не від батька в митця інтерес до техніки, до можливостей науки? Адже того часу лише про це й говорили. В Олександра Архипенка поєднання точності й душевності. А також у нього невгамовна фантазія. Уже зрілий митець експериментував навіть з матеріалами, змішуючи дерево, метал, скло, целулоїд… Для Архипенка не було поняття “неможливе”.

Що зображує художник? Звісно, те, що є. Але що можна сказати про митця, який зображує те, чого немає? Не просто свою фантазію, а порожнечу? Олександр Архипенко влив нове вино у старі міхи кубізму. Принцип: нічого зайвого, мало деталей, але новий погляд на відомі речі.

Неординарне мислення проявилося в майбутнього митця ще в дитинстві. Це був інтерес не тільки до композиції, а й до того, яку роль відіграє порожнеча між фігурами. Художник згадував: “…мої батьки купили дві вази на квіти. У мене ні з того ні з сього виникло бажання присунути їх ближче одна до одної. І що ж я побачив. Нематеріальну прозору третю вазу, утворену простором між двома справжніми”.

Навчання Олександра Архипенка можна назвати трьома словами: Київ (Київське художнє училище, звідки митця виключили за “безпорядки” – а чи правда це “порушення дисципліни”, сьогодні важко довести) – Москва – Париж. У Франції він знайшов однодумців – як це не прикро, не на Батьківщині. Допоміг Архипенку знаменитий поет-авангардист Ґійом Аполлінер (до речі, як і український митець, не етнічний француз – насправді поляк, Вільгельм Аполлінарій Вонж-Костровицький), який ввів молодого митця до кола “незалежних” – тобто кубістів, які сповідували нове, незалежне мистецтво. Можна скопіювати безліч канонів, але епоха вимагала нового.

І, звичайно, поштовхом для розвитку таланту став Лувр. Стверджують, що на Архипенка вплинув Оґюст Роден. Але насправді якраз цей скульптор не приваблював українського митця, а взірцями стали експонати Стародавнього Єгипту, Ассирії та Еллади. Також – архаїчне африканське мистецтво, яке називають примітивним. Але роботи Архипенка – це не копіювання і не захоплення екзотикою, а уважний погляд вимогливого митця. Наприклад, від стародавніх греків і римлян художник узяв такий принцип: “Досконалий скульптор повинен знати колір так само добре, як і форму. Це була аксіома митців античності”. Творчий стиль Архипенка складніший, ніж ми уявляємо. Митець не був еклектиком, але брав од багатьох стилів те, що йому було треба, і в цьому була своя строга система. Наприклад, сам скульптор казав: “Від готики я навчився трансформації пропорцій, як виразу духовности”. Отже, скрізь як школа – класика. Бо інакше буде хаос.

Ми, українці, часто дивували інших своїм баченням мистецтва, часто реформуючи тодішні живопис і скульптуру. Архипенко не став винятком. Як зізнавався сам митець, у колі паризьких кубістів (1910 р.) він був наймолодшим. Вони творили новий стиль – але Архипенко пропонував своє. Це дістало назву “скульптуро-живопис”, тобто синтез двох видів мистецтва. Але не слід гадати, нібито Париж одразу визнав талант Архипенка. Спочатку були лайливі відгуки в пресі, покровителя – Ґійома Аполлінера – виганяють з роботи в газеті… А потім, як ведеться, починається інтерес до нового мистецтва.

Архипенко дуже складний. Він творив і в річищі сюрреалізму, і абстракціонізму…. На той час український авангардизм переживав буремний розквіт, тому інтерес до різних “ізмів” не дивний. Ці факти свідчать про першорядність нашої культури.

Архипенка цікавила натура в русі – звідси увага до пластики (“Жінка, що вкладає волосся2). Згодом скульптор зробить цілу серію жіночих образів – “Жінка. Богиня. Мати”. Здавалося б: хто тільки – особливо в нашій українській культурі – не оспівував жінку! Але в Архипенка це виходило особливо, бо він мав new look, ґрунтований на європейському досвіді. Його жінка не реалістична, але здається, що ця фігура рухається, живе… Митець не зупиняється, застосовує нові деталі. Наприклад, важливу роль відіграє дзеркало як провідник до іншої площини.

Де б не з’являвся Архипенко, скрізь він утворював школу свого мистецтва. Людина-енергія. До нього тягнулись учні, відчуваючи поклики нового. Неможливо перелічити всі країни, де бував з виставками Архипенко: Італія, Франція, Швеція, Німеччина…

1921 – 1923 роки – Олександр Архипенко живе в Берліні, де утворює свою школу. Але невдовзі переїжджає до США, де й лишається до кінця. Відкриває там школу пластики. Проте в жодній країні скульптора не визнають своїм. 1920 рік: у Венеції, на бієнале, роботи Архипенка не сприймаються – бо тоді це вважали “викривленням” людського тіла. У Німеччині Гітлер наказує знищити твори Архипенка.

В Америці Архипенко розповідає про українську культуру, оформляє український павільйон у Чикаго та виставляється там. Але у США митця вважають… марксистом. Напевно, це був страх перед українцями: почувши, що скульптор родом з України (яка вже асоціювалася з Радянським Союзом), американська влада автоматично записала його до ворогів. І, звісно, це був страх конкуренції. Архипенко працює для України – розробляє дизайн пам’ятників Тарасу Шевченку, князю Володимиру, бере участь у виставках, хоче повернутися на Батьківщину, але це було неможливо. І чи варто казати, що і в СРСР Архипенко був чужим, надто “буржуазним”? Його роботи знищили – навіть у Львові, де намагалися зберегти (до речі, сам скульптор був членом Львівської асоціації незалежних українських митців). Сам Архипенко взагалі не цікавився політикою, а просто творив.

У США мистецтво Архипенка викликає дискусії, інтерес. Але не лишає байдужими. Скликають симпозіуми про психологію робіт митця, запозичують ідеї… Але насправді Архипенку була потрібна рідна земля, куди він не міг повернутися, хоча до кінця днів лишився українцем.

Найчастіше Олександра Архипенка записують до трьох різних культур: української, французької, американської… Найчастіше – до останньої. Але вся його творчість свідчить про український інтерес, і географія тут не відіграє ролі – адже, хай митець не зміг повернутися до Києва, саме Україна дала Архипенку той старт, який і розвинув кубізм по-новому. Сьогодні роботи Олександра Архипенка стають здобиччю колекціонерів, антикварів, коштують казкові суми, але широкому глядачу недоступні. Тому слід розповсюджувати репродукції, робити виставки, видавати альбоми і звичайні листівки – за доступну ціну. Адже так легко критикувати те, чого не знають. Натомість у нашій культурі (а не лише американській) Архипенку належить одне з визначних місць, він повноправний член саме українського мистецтва.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram