Ірина Кримська-Лузанчук. Блакитні мрії у сірому палаці

Центр соціальних служб. Фото автора

Це репортаж про досвід. Досвід одного дня – спроба покращити свій соціальний і професійний статус.

2 квітня звільнилася з роботи і  натхненно випірнула у світ рекламних оголошень про пошук роботи. Проте подумала, що цей безладний пошук не для мого квітучого віку(а мені, як-не-як 54) і не для мого статусу, яким я таки пишаюся навіть у період безробіття — статусу журналіста.

Що я роблю? Щойно покинувши коридори Українського радіо, де я на посаді відповідального секретаря ТО “Культура” щомісяця отримувала чисті 4 тисячі грн і де готувала одну півгодинну передачу на тиждень, я рушила до метра. А зі мною – груба, у зеленому коленкорові трудова книжка радянського зразка.

Моєю метою був найближчий Центр зайнятості, поруч зі станцією найближчого метро у середмісті. Знайшовши на Еспланадній потрібний мені номер будинку 8/10, як і обіцяв мені гугл, рішуче увійшла до вестибюлю.

— Куди ви так жваво?
Це черговий припинив мою стрімку траєкторію до мети. Хостес. Чоловік старший від мене років на десять, тобто працюючий пенсіонер. Респектабельненько, позаздрила я злегка іронічно і подумки. Такий собі швейцар офіційної установи, мисливець, що вполював двох зайців.

—Я? Йду отримати консультацію на предмет працевлаштування.
— То вам не сюди! Тут давно немає служби зайнятості. Пройдіть он туди — через дорогу потрапите, куди вам потрібно.

Мусила повірити пану, бо, як виявилося, гугл мене обманув. За 2 хвилини опинилася біля незграбної багатоповерхівки. Це і є Міністерство соціальної політики України.

Заходжу у двері громадської приймальні, табличка підказує про перебування тут служби зайнятості. Звертаюсь до чергової, викладаю свою мету і прошу направити мене в потрібний коридор до потрібних дверей.

— Вам не сюди. Тут дійсно державна служба зайнятості, але прийом ведеться не за цією адресою.
— А за якою? — наполягаю я. — Де взяти адреси? І бажано точні.

Чергова мовчки показує олівцем у бік заскленої будки в іншому кінці вестибюлю. Підходжу до перегородки, на якій наліплено тьмяний папірець із переліком столичних актуальних для мене центрів зайнятості. Занотувала всі.

Адреси мого проживання та реєстрації насправді не мали ніякого значення. Якщо хочеш працювати – допоможе будь-який центр зайнятості в Україні. Ця відкритість видалася мені такою оптимістичною, що відчувала себе наперед двічі працевлаштованою і обдарованою соціальною увагою моєї держави.

Мій настрій пошуківця обрав маршрут на Борщагівку. І я рушила знову до метра, потім проїхалась тролейбусом до кінцевої.

На перехресті, де почалася потрібна мені вулиця, я попрямувала шукати 19-а. Проминула всі номери на будівлях, які наближали до обіцяного номеру з “а”, але його там не було. І ніхто не знав де!

Тоді я здогадалася, що ота мізерна блішка букви “а” має вести у двір — там і ховатиметься мій центр зайнятості. Ні… Тепер там садочок. А де служба зайнятості? От тобі і точна адреса. То це у Мінсоці навіть адрес нових своїх підрозділів не знають.

Зустрічні борщагівці у різний спосіб давали мені підказки, і я мусила за тими підказками шукати…повернутися, перейти на протилежний бік, проминути “білу будівлю”. І ось – як обіцяла одна із “самаритянок”, далі я побачила обітований об’єкт — новий сучасний об’єкт. Зиркнувши на годинник, я примирилася із втратою часу на пошуки. Але ось воно, щастя, поруч! Дарма, що гугл про це не знає. А я його таки знайшла!

Центр соціальних служб. Фото надане автором

У вестибюлі до мене звернулася чемна у волошкового кольору уніформі чиновниця, яку вже і не хочеться цим черствим словом “чиновниця” називати. Бо після обшарпаної з убогою обстановкою громадської приймальні Мінсоцу, я втрапила наче в інший світ. Знаєте, людина, яка починала пошук першого місця роботи ще колись за радянської доби розвиненого соціалізму, дуже дражливо реагує на таку радикальну зміну антуражу. Не знаєш, плакати від щастя чи екскурсією пройтися?

Заблукати тобі не дадуть чемні службовці у волошкових одностроях. Пані вислухала мої наміри, потім ми підійшли до терміналу, який “роздає” чеки щастя чи то пак прийому громадян, і з обіцянкою за приблизно 2 хвилини перебування у черзі опинитися у потрібного фахівця.

Дві хвилини розтягнулися у півгодини. Але мене це не бентежило. Я насолоджувалася антуражем і мріяла, що консультація і пошук роботи в такій атмосфері не може мене розчарувати. Просто не має права! І ось нарешті дисплей на стіні при вході до зали і приємний голос із простору вестибюлю запросив до зали 119, де на мене чекала консультація і допомога.

Поясню там ще раз, чому прийшла. Я маю особливий статус як для пошуківця, бо вже… пенсіонерка. Маючи 4-ту чорнобильську категорію, я в 53 роки вийшла на пенсію не за віком, а за статусом постраждалої внаслідок аварії на ЧАЕС і вже майже рік щасливо усвідомлюю свій заслужений відпочинок на широку ногу — 1300 гривень на місяць, чому, власне, я і потребую роботи.

— На облік ми вас поставити не можемо, розумієте? Бо ви вже маєте соціальну пільгу у вигляді пенсії.
— Розумію. Але я хочу з вашою допомогою знайти роботу. Мені видається такий спосіб надійнішим, переконливішим. Хочу отримати від вас направлення відтак.

Чиновниця взяла мою трудову книжку і хвилин п’ять радилася з кимось у окремому кабінетику в кутку зали. Повернулася:
— Роботу зараз вам підберемо, якщо знайдеться. А от направлення ви не можете отримати. Можемо надати лише так званий індивідуальний план працевлаштування.
— Гаразд. — Погоджуюся, покладаючи все ж надії на роботодавців.

Прошу чиновиницю у такому ж блаватному вбранні, як і всі у цій сірого благородного тону будівлі, дивитися наступні “теги” — журналіст, редактор, головний редактор, літературний редактор, ведучий радіо, ведучий телебачення тощо.

Результат виявився мізерним. Мені було запропоновано 4 адреси. Жодної, яка б натякала на роботу в газеті, журналі, радіо чи телебаченні, на що дозволяв розраховувати мій багатогранний досвід, чесно у трудовій.

Крім того, пані сумовито промовила:
— І зарплата пропонована в межах 5-6 тисяч.

А якщо вирахувати податки, то? То вийде зарплата, яку я вже мала на колишній роботі.

Чи була я розчарована і недобре здивована? Ні. Зовнішня респектабельність, чемність обслуговування, технічна сучасна оснащеність не можуть гарантувати швидкого вирішення питань.

Я подякувала. І мене записали у журнал. Розписалася (як це по-совковому!) у тому ж журналі, що стане доказом для цієї пані у яскраво-синьому службовому вбранні, що вона не даремно витрачала час і бюджетні кошти.

Минаючи чистий по-сучасному оформлений хол, вийшовши у весняний простір столиці, я ще раз озирнулася на гарну просунуту будівлю (про існування якої ще теж не знає карта гугл), яка пафосно обіцяє і, можливо, комусь виконує свої обіцянки. Бо так не може бути, щоб ці у волошковому вбранні пані не стали для когось символом законів, що працюють.

Швидко зорієнтувавшись, я знайшла зворотній маршрут, щоб повернутися у точку “нуль” свого плану пошуку роботи. Тут неподалік курсує швидкісний трамвай у бік вокзалу. Мені вже час на електричку до свого міста.

Нею майже два роки день-у-день їздила на роботу — 100 км вранці і 100 км увечері — на рідне українське радіо. Проте бажання гідної зарплатні і некорисне творчій людині посадове навантаження відповідального секретаря змусило шукати іншого притулку для журналістського натхнення. Зробити це непросто у 54 роки — і роботу творчу знайти, і зарплатню кращу, ніж була.

Але годі — важкі думки геть! У дорогу! А завтра відкриються нові горизонти на струнах нових доріг. І одна із них — обов’язково моя.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.