Русь та Залісся – отруєна єдність

Русь та Залісся. Ми були різними вже тоді – що б не казали скептики й адепти “руцкого міра”. Найближчим аналогом наших стосунків є англійці та американці XVIII століття (що аж через цілих 700 років, між іншим). Наша Америка звалася Заліссям і ховалася на Півночі, за великим Лісом – подалі від хижого Степу з половцями і ще Бо’зна’ ким (хто час від часу виникає із небуття Великої Тартарії). Її “зоряний час” настав на межі ХІ та ХІІ століть, коли Київська держава стала кришитися на уділи і слабнути.

На новому місці переселенці відтворювали топоніми цілих князівств “материкової” Русі. Приміром, річка біля Переяславля-Заліського (заснованого 1152 року – як і багато інших міст Залісся – Юрієм Довгоруким) також отримала назву Трубіж (як і та, що коло “Руського” Переяслава, який нині поки Хмельницький). Але вже 2-3 покоління розривали зв’язок із прабатьківщиною, а родичі “на Русі” часто ставали жертвами цілком буденного для XII століття геноциду з боку безжальних степовиків…

XII-те було епохою завоювань та переселень. Хрестові походи, європейські монархії Близького Сходу. Зародження геральдики і лицарських етики-естетики, “Старець Гори” та його асасини… Наші князі-ізгої (тобто – поки – без уділа), бояри-переселенці та місіонери-”черноризці” також поширювали “мир хрещений”. За Лісом – на Схід і Північ. Хто – хрестом, а хто “вогнем і мечем”.

Хрещені фіно-угри швидко усвідомлювали, що вони “крєстьянє”. “Черноризці” у свіжозрубаних церквах наставляли їх на “путь істинний” одразу “по-вченому” – без усіх отих києво-руських діалектів “великої і могутньої” Слов’янської (вона довго вважалася однією мовою з багатьма діалектами). Перейшовши на цю “вчену” зі своїх нині незнаних мов, перемішавшись із втікачами зі шматованої Тугарином Змієвичем Переяславщини, “крєстьянє” заклали етнічну основу сучасного електорату Путіна.

“Творець” Залісся, засновник більшості тамтешніх міст (включно з Москвою), син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий 24 березня 1155 року “сів” на великокняжий батьків “київський золотий стіл”. Кияни, що вели себе подібно до римлян періоду краху (що також “перебирали” імператорами), терпіли ненависного сутулого (саме тому прозваного “Довгоруким”) зайду з “колоній” трохи більше пари років. 15 травня 1157-го його найімовірніше отруїли, княжий двір пограбували і спалили, а “золотий стіл” передали іншій гілці Рюриковичів – Давидовичам.

Якщо правильне ототожнення літописних каєпичів (половців кай-оба), ханом яких був тесть отруєного князя, з дещо пізнішими кайи (одним із двадцяти чотирьох племен огузів, вожді якого стали прямими предками войовничої династії Османів, творців Османської імперії) – це пояснює також і характер Андрія Боголюбського, найвідомішого сина і спадкоємця Довгорукого. Розорення Києва його коаліцією 8-12 березня 1169 року було водночас і кровною помстою за батька, і спробою завершити його справу.

Поріднившись із половцями, Юрій Довгорукий будував міста Залісся і спроваджував туди колоністів зі “старої” Русі. Відімстивши за батька, поглумившись над норовливою “матір’ю міст руських”, напівполовець Боголюбський (начебто “руська” половина якого насправді була радше з візантійськими амбіціями) символічно “забрав за Ліс” і велике княжіння, “золотий стіл”. Русь і Київ для нього були вже чужі – без “почуття єдності” та інших сентиментів. І її, і його він вже вважав за трофеї.

УСРР: Нікопіль, НЕП і українізація

Дім Грушевських – страта українського Києва